Відьмак. Володарка Озера
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #7
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-3114-6
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Володарка Озера». Краткое содержание книги:
— Браво, Трісс, — прохрипіла Йеннефер. — Не знаю, що воно було… Але вийшло в тебе добряче.
— Було що захищати, — прохрипіла Трісс Мерігольд, героїня з гори.
— Завжди є. Побігли, Трісс. Бо це ще не кінець.
То був уже кінець. Град, який чародійки спустили на місто, охолодив гарячі голови. Аж настільки, аби військо відважилося вдарити та встановити порядок. До того солдати боялися. Знали, чим загрожує атака на подурілий натовп, на люд, що упився кров’ю та вбивствами. Але вибух стихії вгамував жорстоку багатоголову бестію, а наступ війська зробив усе інше.
Град зчинив у місті страшенне спустошення. І ото чоловік, що за мить перед тим затовк ґномську жінку за допомогою голоблі, а голову її дитини розбив об стіну, зараз хлипав, ковтав сльози й шмарклі, дивлячись на те, що залишилося від даху його будинку.
У Рівії запанував спокій. Якби не близько двохсот понівечених трупів та кільканадцять спалених дворів, можна було б подумати, що нічого й не сталося. У дільниці В’язово, над самим озером Лох Ескалотт, де небо розпромінилося чарівною дугою веселки, плакучі верби красиво віддзеркалювалися від поверхні води, гладенької, наче люстро, птахи відновили спів, пахло мокрим листям. Усе тут зараз виглядало ідилічно.
Навіть відьмак, що лежав у калюжі крові перед Цірі, яка стояла над ним навколішках.
Ґеральт був непритомним і білим, наче вапно. Лежав нерухомо, але коли вони стали над ним, почав кашляти, хрипіти, плювати кров’ю. Почав тремтіти, трястися так, що Цірі не могла його втримати. Йеннефер присіла поруч. Трісс бачила, як тремтять її руки. Сама раптом відчула себе слабкою, наче дитина, в очах її потемнішало. Хтось підтримав її, не дав упасти. Упізнала Любистка.
— Це аніскільки не діє, — почула вона голос Цірі, від якого відгонило розпачем. — Твоя магія взагалі його не лікує, Йеннефер.
— Прибули ми… — Йеннефер ледь ворушила губами. — Прибули ми запізно.
— Твоя магія не діє, — повторила Цірі, наче її не почувши. — То чого вона варта, уся ця ваша магія?
«Ти права, Цірі, — подумала Трісс, відчуваючи, як щось стискає її горло. — Ми вміємо викликати град і не вміємо відганяти смерть. Хоча на перший погляд те друге є легшим».
— Ми послали по медика, — хрипко промовив ґном, що стояв поряд із Любистком. — Але щось його не видно…
— Запізно для медика, — сказала Трісс, сама дивуючись спокою у своєму голосі. — Він помирає.
Ґеральт затремтів знову, викашляв кров, напружився й став нерухомим. Любисток, що все ще підтримував Трісс, зітхнув із розпачем, ґном вилаявся. Йеннефер застогнала, обличчя її раптом змінилося, викривилося, зробилося бридким.
— Немає нічого більш жалюгідного, — різко сказала Цірі, — ніж чародійка, що плаче. Ти сама мене цього вчила. Але зараз це ти жалюгідна, насправді жалюгідна, Йеннефер. Ти й твоя магія, яка ні для чого не може мені придатися.
Йеннефер не відповіла. Обіруч тримала безвладну голову Ґеральта, що все з тих рук вислизала, ламким голосом повторювала закляття. По її долонях, по щоках і чолу відьмака танцювали сині іскорки та потріскували вогники. Трісс знала, скільки енергії коштує таке закляття. Знала також і те, що це закляття тут ні в чому не допоможе. Була вона більш ніж упевнена, що безсилі тут виявилися б навіть закляття цілительок, що спеціалізуються на цьому. Було запізно. Чари Йеннефер її лише вичерпували. Трісс навіть дивувалася, що чорноволоса чародійка так довго витримала.
Перестала дивуватися, бо Йеннефер замовкла на середині магічної формули й посунулася на бруківку поряд із відьмаком.
Один із ґномів знову вилаявся. Другий стояв із похиленою головою. Любисток, що все ще підтримував Трісс, шморгнув носом.
Раптом стало дуже холодно. Поверхня озера задимилася, наче казан відьом, його затягнули опари. Туман швидко зростав, клубочився над водою, хвилями викочувався на берег, сповиваючи все білим, густим молоком, у якому стихали всі звуки, гинули форми, розмивалися абриси.
— А я, — повільно промовила Цірі, усе ще стоячи навколішках на скривавленій бруківці, — колись відмовилася від своєї сили. Якби я не відмовилася, я б зараз його врятувала. Вилікувала б його, я про те знаю. Але запізно. Я відмовилася й зараз нічого не зможу зробити. А це наче я сама його вбила.