І будуть люди

— Добре вам отак говорити, із вашими кіньми… — почав був Володя, але Приходько з несподіваною запальністю перебив:

— А що я їх — украв? Чи, може, пограбував кого та на ті гроші розжився?

— Та не грабували… Хто ж каже, що грабували…

— А хто заважає тобі отакі коні нажити?

— Совість моя заважає! — вигукнув Володя. — Не можу я своє пузо білим хлібом набехкувати, коли в сусіда діти одне в одного шмат черствяка із рук видирають!

— Ну, всіх не нагодуєш. На всіх не настачишся.

— А ми за те, щоб всіх нагодувати. На те й комунію, як ви кажете, строїти будемо, щоб усіх людей в один гурт об’єднати, настачити на всіх…

— Ну, в комунію вашу я довіку не піду! На налигачі тягтимете — налигач обірву!

— А ми вас іще й не візьмемо! — пообіцяв Володька. — Самі колись до нас прийдете проситися, тільки й тоді ми ще подумаємо.

— А то ще подивимось!

— От і подивимось!

Далі їхали мовчки: сердились один на одного. Володя вже подумував, чи не злізти з воза («Хай собі їде, обійдуся і без його ласки!»), та дядько Микола зупинив коней, ткнув пужалном прямо перед собою:

— Он уже і Хоролівку видно. Тебе куди підвезти?

— Спасибі вам, я тут зійду.

І, не чекаючи відповіді, стриб на дорогу!

«От затяте яке!» — покрутив головою дядько Микола. Однак не сказав того вголос, а тільки промовив:

— Ну, якщо наше невлад… Но! — та й покотив донизу, де понад Хоролом мальовничим килимом виткалося містечко.

Дійшовши до першої хати, Володька сів прямо на траву, дістав з торби черевики, обдув їх з усіх боків, узувся. Харчі розтикав по кишенях і, завдавши мішок на плече, потяг до центру.

Зупинився аж біля аптеки. Роздивлявся велику вітрину із медичним посудом та ліками, а водночас поглядав неприязно на двох пишно вбраних пань — двох непманок, двох буржуйок, що зупинилися біля нього почесати язиками. Одна із них піднімала над головою парасольку, затуляючись од сонця («В поле б тебе — снопи в’язати!»), а друга, молодша, притримувала за тоненький, як на Володьчиному годиннику, ланцюжок собаку. Собаку не собаку, а таке, біс його зна й що… Йому й назви немає! Таке гидке, що тільки плюнути та розтерти: голе, як пацюк, на тоненьких викривлених ніжках, з булькатими очима, ще й безхвосте. Воно придріботіло до Володьчиної ноги, почало обнюхувати черевика. Скривившись від огиди, Володя носком тицьнув його, щоб відігнати, — воно виснуло і з раптовою люттю вчепилося в штанину. Рятуючи штани, Володя відсмикнув ногу, щосили стусонув буржуйського вилупка черевиком.

Обидві буржуйки зарепетували так, наче не собаці — їм дісталося від Володьчиного черевика. І не встиг хлопець й оком моргнути, як опинився в тісному колі цікавих, що збігалися на оказію з усіх боків. Розштовхуючи натовп, підійшов міліціонер — втілення спокою і ввічливості. Козирнув обом дамам, козирнув Володьці, козирнув би, здається, і песикові, аби той не лежав, задерши догори покручені ноги.