Квентін Дорвард
- Автор: Скотт Вальтер
- Год: 1956
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. О. Білецький
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Квентін Дорвард». Краткое содержание книги:
Друга половина XV століття у Франції — час королювання Людовіка XI — є епохою останньої вирішальної і запеклої боротьби короля з феодалами, наймогутнішим з яких був тоді герцог Бургундський Карл, званий Сміливим. Обидві ці історичні особи — і Людовік XI і Карл Сміливий — є головними дійовими особами в романі «Квентін Дорвард», дія якого відбувається близько 1468 року — того періоду, коли боротьба короля з феодалами була ще в самому своєму розпалі і розв'язання її для обох сторін було ще далеко не ясне.
— Я можу посвідчити, що цей юнак досить розважливий і справний у виконанні своїх службових обов'язків, — додав король Людовік, дуже задоволений, що доля посилає таку чудову винагороду тому, на кого він має деякий вплив. — Коли б не його розважливість і пильність, то ми пропали б: адже це він попередив нас про нічну вилазку.
— Тоді я його боржник, — сказав Карл, — бо раніше брав під сумнів його правдивість.
— А я можу бути свідком його хоробрості як воїна, — зауважив Дюнуа.
— Але, — втрутився Кревкер, — хоч дядько може й шотландський дворянчик, це ще не значить, що його племінник також належить до дворянського роду.
— Він із дому Дорвардів, — сказав Крофорд, — він нащадок Аллена Дорварда, який був лордом сенешалем Шотландії.
— Ну, коли йдеться про Дорварда, — сказав де Кревкер, — я не заперечуватиму. Фортуна надто рішуче висловилася на його користь, щоб я міг боротися з примхами цієї високої дами. Але дивно, як ці шотландці від лорда до стайничого заступаються один за одного!
— Горяни — всі за одного, один за всіх, — відповів лорд Крофорд, сміючися з невдоволення гордого бургундця.
— Треба, проте, ще спитати, — задумливо сказав Карл, — як ставиться прекрасна графиня до цього щасливого шукача пригод.
— Присягаюся святою обіднею! — сказав де Кревкер. — У мене багато підстав гадати, що на цей раз вона залюбки коритиметься волі вашої високості. А втім, чого мені сердитися на цього юнака за його щастя? Адже ж це його розум, непохитність і відвага здобули йому багатство, титул і вроду.
Я вже відіслав був ці аркуші друкувати, закінчивши своє оповідання, як мені здавалося, чудовою і повчальною мораллю, що мала підбадьорити тих моїх білявих, блакитнооких, довгоногих і хоробрих духом земляків, які б надумали в наші неспокійні часи вирушити на пошуки щастя. Але мій давній приятель-цінитель, — один із тих, які віддають перевагу грудочці нерозталого цукру на дні чашки перед ароматом найкращого китайського чаю, — звернувся до мене з гіркими докорами, наполягаючи на тому, щоб я дав докладний опис весілля юного спадкоємця Глен-Гулакіна і прекрасної фламандської графині й розповів, які відбулися турніри з приводу такої видатної події і скільки на них було поламано списів, а також сповістив цікавим читачам точну кількість кремезних хлопчиків, що успадкували відвагу Квентіна Дорварда, і гарненьких дівчаток, обдарованих чарами Ізабелли де Круа. З першою ж поштою я відповів йому, що часи змінилися і парадні весілля тепер вийшли з моди. Колись, бувало, ще за моєї пам'яті, на весільний бенкет запрошували не тільки «п'ятнадцять друзів»[272] щасливого подружжя, але і почет молодої, що, як у «Старому моряку», «кивав головою» до ранку. У весільній кімнаті споживали сок-поссет[273], підкидали та ловили панчоху молодої і змагалися за те, щоб заволодіти її підв'язкою[274], і все це в присутності щасливої пари, яку Гімен зробив єдиною плоттю. Автори того періоду з похвальною ретельністю описували всі ці звичаї. Вони не забували розповісти про соромливий рум'янець молодої і захоплений погляд молодого, не минали ні одного діаманта в її волоссі, ані ґудзика на його вишиваній безрукавці, поки, нарешті, разом з Астреєю[275] випроваджували своїх героїв до опочивальні. Проте як мало все це нагадує скромність і простоту, які змушують наших теперішніх наречених (милі мої, соромливі дівчата!) уникати всякої парадності і галасу, захоплень та вихвалювань і, подібно до чесного Шенстона[276], — «шукати свободи в харчевні».
Для них, без усякого сумніву, докладна оповідь про всі церемонії, яких додержували під час весілля в п'ятнадцятому столітті, тепер видалася б зовсім недоречною. Ізабелла де Круа показалася б їм звичайною молочницею, яка доїть корів і робить найчорнішу роботу, бо навіть та, хоч би це було на паперті, відмовилася б від руки свого жениха — шевця, якби той запропонував їй faire des noces[277], як кажуть у Парижі, замість того щоб вирушити з нею в імперіалі поштової карети у весільну подорож інкогніто до Детфорда або Грініджа[278].
272
«П’ятнадцять друзів» — вираз із романтичної поеми англійського поета й письменника Гартлі Коулріджа (1796–1849) «Старий моряк». Звідти ж узято й слова «кивати головами». Йдеться про музикантів, які виступали н чолі весільної процесії і кивали головами в такт музиці.
273
Весільний пиріг, у якому замість начинки — гарячий напій з молока, вина та меду.
274
Тут ідеться про всякі старовинні англійські та шотландські весільні обряди.
275
«Астрея» — твір французького поета Оноре д'Юрфе. (Астрея — в античній міфології — божество справедливості та правосуддя, дочка Зевса та Феміди).
276
Шенстон Вільям (1714–1763) — англійський поет.
277
Згуляти весілля (франц.).
278
Детфорд і Грінідж — передмістя Лондона на правому березі Темзи.