Мене називають Червоний

В мить насолоди він закричав, ніби легендарний герой з мініатюри, якого розрубали шаблею навпіл під час бою іранської та туранської ратей. Я злякалася, що його крик почує все махаллє. Однак навіть у хвилини найвищого натхнення, найбільшого збудження, коли його рука рухалася по очеретині з волі Аллаха, Кара, як справжній маляр, що продумує розмічення сторінки, якоюсь частинкою свого розуму шукав наше місце в світі.

— Скажеш дітям, що змащувала маззю батькові рани, — промовив він, одсапуючись.

Ці слова не просто стали кольором нашого кохання, яке пливло вузькою протокою між життям і смертю, забороненим і раєм, безвихіддю та соромом — вони прозвучали як його запорука.

Кара помер через двадцять шість років — уранці впав біля колодязя й відійшов. Я любила його до самої смерті, і впродовж двадцяти шести років ми з моїм мужем кохалися в обідню пору, коли крізь щілини віконниць у кімнату заглядало сонячне проміння, а Шевкет та Орхан, поки були дітьми, бешкетували надворі — нас тішили їхні голоси. Про свої інтимні хвилини ми так і говорили: «Змазати рану маззю». Отож мої ревниві сини могли ще довго спати зі мною в одному ліжку, бо я не хотіла, щоб вони заздрили й погано ставилися до завжди засмученого й грубуватого Кари. Будь-яка розумна жінка знає, що набагато краще спати в обіймах дітей, аніж з пригніченим, ображеним на життя чоловіком.

Ми, я та діти, були щасливі, а Кара — ні. Найперша причина тому, яку не приховаєш від людського ока, — це те, що його рана від плеча до шиї так до кінця й не загоїлася. Як говорили люди, мій коханий чоловік залишився «калікою». Це не було каліцтво, яке б ускладнювало йому життя, однак воно зіпсувало його зовнішність. Щоправда, я сама чула, як інші жінки, котрі бачили Кару здалеку, казали, що він привабливий. Проте праве плече мого чоловіка назавжди лишилося нижчим за ліве, а шия — незвично викривленою. Іноді до моїх вух долітали й плітки про те, що такій жінці, як я, добрий тільки той чоловік, на якого можна дивитися звисока, і що каліцтво робить Кару настільки ж нещасливим, наскільки нас — потайки щасливими.

Як і в усіх плітках, у тих, що доходили до мене, теж була частка правди. Однак я не раз переймалася власними нестатками та вбогістю через те, що не могла, як личить красуні з красунь, і як напоумлювала мене Естер, випроставшись у сідлі, проїхати вулицями Стамбула в супроводі рабів, рабинь та хлопчиків-служок. А бувало, так само хотілося бачити поруч із собою чоловіка, дужого, мов лев, який би дивився на світ з високо піднятою головою й вірою у власну перемогу.