Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

Євген Полотнюк

(10.03.1906—28.12.1943)

Тут до речі буде сказати про те, що Ірина Вільде, як і вся інтеліґенція „другої хвилі еміґрації", могла у 1944 р. втекти на Захід: письменниця вільно володіла французькою і німецькою мовами, до того ж в Австрії чи південній Німеччині ще проживали родичі матері. Та „римське" виховання, отримане в домі батьків і в гімназії, підказує письменниці залишитись на батьківщині і розділити долю зі своїм народом. Її любили, їй вірили і надіялися на неї. Залишитися у краю було для неї нелегким рішенням, однак іншого вона собі не уявляла.

Після війни, за рекомендацією Сидора Ковпака, письменницю обрали депутатом Верховної Ради УРСР. До письменницьких обов'язків додалися депутатські. Спроби публікувати окремі частини роману принесли письменниці більше розчарування, ніж натхнення. Пізніше вона писала: „На одному чи, правильніше, першому моєму післявоєнному вечорі я прочитала кілька уривків з повісті про сестер Річинських. Враження, чесно признатись, було трохи інакше, ніж сподівалася авторка. Найсерйозніший закид, що робили мені товариші, зокрема покійний Денис Лукіянович, це ізоляція моїх героїв від довколишнього світу, відсутність соціяльного фону, іґнорація суспільно-політичних елементів у повісті та ін.

Стало трохи страшнувато чи, як мовлять в нас на Буковині, „омкно"… Роман розрісся… на дев'яносто один друкований аркуш, тобто „дороблено" було ще сімдесят три друковані аркуші".

Дехто не те що з читачів, але навіть з літературних критиків, не будемо називати їхні прізвища, вважав, що в основу роману лягла історія конкретної родини священика.

„Називали мені (о sancta simpicitas![143]), — пише Ірина Вільде, — навіть прізвище такої сім'ї. Мушу в ім'я правди розчарувати тих, хто переконаний, що Річинські живцем взяті з життя. Зрештою, брати у життя, а копіювати його — далеко не одне і те саме".

Однак паралельно з чиновниками-бюрократами та менш талановитими колеґами-письменниками, які або не розуміли суті написаного, або вдавали, що не розуміють, були і справжні читачі, справжні критики, які навіть в умовах радянської сталінсько-беріївської дійсности, не кажучи вже про хрущовську „відлигу", належним чином сприйняли і оцінили роман письменниці. Як справедливо вважає Марія Вальо, „загальнолюдські й національні цінності творчости Ірини Вільде, зокрема ранніх її творів, починаючи з половини 50-х років, послідовно відстоювали молоді радянські критики, згадати хоча б статті і рецензії С. Трофимука, М. Мундяк, І. Дзюби, М. Гуменюка, М. Ільницького, М. Козака та багатьох інших, хоча це було дуже непросто і нелегко".

Сьогодні, коли, здавалося б ніщо не заважає дати правильну і справедливу оцінку творчости письменниці, з'являються критики, які вважають, що саме ранні твори письменниці зрілі і справді художні, бо твори радянського періоду — написані у „підсовєтській Україні" під примусом, тиском, а тому й художньо слабкіші.

На жаль чи на щастя, але так не є, бо письменник розвивається, хоч би де перебував, і здебільшого зростає як майстер і як особистість. Важко сказати, чи талант, даний письменникові Богом, робить людину щасливою. Радше навпаки! Талант не терпить фальші, не терпить брехні, а в аж ніяк не ідеальному суспільстві мистець скорше чи пізніше дійде до тієї точки, коли життя поставить перед ним жорсткий вибір: злукавиш — і тобі буде добре, напишеш правду — і будь готовий до різного роду випробувань — від банального безгрошів'я до концтабору. Ірина Вільде неодноразово повторювала: „Підлість — це той потяг, на який завжди встигнеш сісти, то навіщо поспішати?"[144].