У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

[33]етрдотелем у короля». — «А мої предки стинали колись голови вашим», — гордо відрізав Морель. Після провалу з «Шармелем» пан де Шарлюс був ладен усиновити Мореля й дати йому один із титулів роду Ґермантів, якими розпоряджався, але — як виявиться, — околичності не дозволили йому звернутися з таким наміром до скрипаля; зрештою пан де Шарлюс, на превеликий свій подив, переконався б, що Морель відмовився б ради своєї слави музики, пов’язаної з Морелевим прізвищем, та ради того, щоб уникнути кривосудніх розмов у «класі». Ось настільки назвиш Сен-Жерменського передмістя ставив він вулицю Бержер! Наразі панові де Шарлюсові слід було здобріти обміном із Морелем символічними перснями з вирізьбленим старожитнім гаслом: Plus ultra Carol’s*. Безперечно, маючи перед собою супротивника незнаної йому породи, пан де Шарлюс мав би змінити тактику. Але кому це до снаги? Зрештою, хибив не лише пан де Шарлюс, а й Морель. Ще більше, ніж сама обставина, яка призвела до розриву, Мореля, принаймні тимчасово (хоча тимчасове виявилося остаточним), у баронових очах губило нікчемство, через яке Морель плазував, коли з ним поводилися брутально, і відплачував хамством за доброту. Вроджене нікчемство уживалося в Морелеві з неврастенією та невихованістю, і ці риси, пробуджуючись у ньому щоразу, як він нашкодить або стане за тягар, спричинювалися до того, що, коли він мав би пустити в хід усю свою привітність, лагідність, веселощі, щоб роззброїти барона, він натомість хмурнів, норовився, огризався, знаючи наперед, що йому не переперти суперника, наполягав на своєму, наводячи нікчемні докази і виявляючи в аргументації таку брутальність, яка лише оголювала їхню недолужність. Докази в нього дуже швидко танули, він вимислював нові й нові, і в них розверзалися нові безодні його темноти й глупоти. Вади ті ледь прозирали, коли він був милий і намагався подобатися. Натомість, вони застували все інше, коли він,був у злому гуморі; у такі хвилини вони ставали вже не безневинними, а огидними. Тоді пан де Шарлюс ходив сам не свій і всі надії покладав на краще завтра, а Морель, забуваючи, що жирує він тільки завдяки баронові, з ущипливою усмішкою і поблажливим жалем на обличчі казав: «Я зроду нічого ні від кого не брав. Нема людини, якій би я мав щось дякувати».