Загублена земля. Темна вежа III

Річард Фаннін криво посміхнувся.

— Ведмідь і кістка… ключ і троянда… день і ніч… час і приплив. Годі! Я кажу, годі! Вони надто близько. Не можна дозволяти, щоб вони підійшли до Вежі ще ближче!

Чоловік ворухнув руками, і з них вирвалися розжарені блискавки. Одна влучила в ланцюжок, на якому тримався крихітний годинник з маятником у скляному футлярі, й розірвала його. Інша зірвала з руки годинник Джейка Чемберза. Спритний похитнувся.

— Можна, я візьму їх собі? — Річард Фаннін чарівливо посміхнувся одними губами, скромно сховавши від сторонніх поглядів свої страхітливі зуби. — Ти не проти?

— Ні, — сказав Спритний, покірно віддаючи свої останні регалії, символи тривалого правління. Правду кажучи, він узагалі не усвідомлював, що віддає їх. — Дуже прошу.

— Дякую тобі, Ендрю, — тихо й лагідно промовив темний чоловік. — А тепер поквапмося. Боюся, що невдовзі атмосфера в цьому місті кардинально зміниться. І перш ніж це станеться, нам треба знайти ящик з протигазами. Буде краще, якщо цей ящик десь поблизу. Мені нічого не станеться, але я боюся, що ти не виживеш.

— Не розумію, про що ви, — сказав Ендрю Спритний. Знову почала боліти голова, в мозку бушував ураган.

— І не треба, — спокійно відповів незнайомець. — Ходімо, Ендрю, треба поспішати. Ми сьогодні такі зайняті, крутимося, як білки в колесі, ге? Якщо підфартить, то Блейн засмажить їх просто на платформі, там, де вони зараз і стоять. Останнім часом він став таким диваком. Бідолашний. Та все одно варто поспішати.

Він поклав руку на плечі Спритному і, хихочучи, повів його через двері, в які лише кілька хвилин тому вийшли Роланд із Джейком.