Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
…Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі відходила в зелено-лимонну безвість мертва дорога. Праворуч маячів сторожовий загін мойого батальйону. І в цей момент над городом знявся рясний вогонь — перестрілка знову била тривогу. То відходили інсургенти, — то помітив ворог. — Збоку розірвався снаряд.
…Я вийняв із кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам’ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями.
І тоді ж, пам’ятаю —
з бору вдарив у тривогу наш панцерник. — Загудів ліс.
Метнувся вогонь — раз,
два —
і ще — удар! удар!
…Напирають ворожі полки. Треба спішити. Ах, треба спішити!
Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть, звівши руки, і зажурно дивиться на мене. Я поспішаю на це зачароване неможливе узлісся, а одинока постать усе там же, все там же.
Навкруги — пусто. Тільки місяць ллє зелений світ з пронизаного зеніту. Я держу в руці мавзера, але моя рука слабіє, і я от-от заплачу дрібненькими сльозами, як у дитинстві на теплих грудях. Я пориваюся крикнути:
— Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе.
І ріже мій мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе.
…Що це? невже знову галюцинація?
Я відкидаю голову.
Так, це була галюцинація: я давно вже стояв на порожнім узліссі напроти своєї матері й дивився на неї.
Вона мовчала.
…Панцерник заревів у бору.
Здіймались огні. Ішла гроза. Ворог пішов у атаку. Інсургенти відходять.
…Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню.
Як зрізаний колос, похилилася вона на мене.
Я положив її на землю й дико озирнувся. — Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць. — Недалеко грохотали орудія.
…Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув.
«От дурень!» — подумав я.
…Потім скинувся:
— Де ж люди?
Ну да, мені треба спішити до свойого батальйону! — І я кинувся на дорогу.
Але не зробив я й трьох кроків, як мене щось зупинило.
Я здригнув і побіг до трупа матері.
Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоці, пам’ятаю, текла темним струменем кров.
Тоді я звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб. — Тьма.
І раптом чую:
— Ну, комунаре, підводься!
Пора до батальйону!
Я зиркнув і побачив:
— переді мною знову стояв дегенерат.
Ага, я зараз. Я зараз. Так, мені давно пора! — Тоді я поправив ремінь свого мавзера й знову кинувся на дорогу.
…В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я біг туди, здавивши голову.
…Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
…Я зупинився серед мертвого степу:
— там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі, озера загірної комуни.
1924 р.
Арабески
Г ó р о д
Я безумно люблю город. Я люблю виходити ввечері із своєї кімнати, іти на шумні бульвари, випивати шум, нюхати запах бензолу й тоді йти на закинуті квартали, щоб побачити японські ліхтарики — так, здається — в трикутниках цифр: будинок, на розі №: горить. Я люблю, коли далеко на дальніх міських левадах рипить трамвай: щось неможливе нагадує цей рип, щоб постали переді мною теплі образи, як хрустальні дороги, як прозоро-фантастичні ліденці (коники), що я їх уже ніколи, ніколи не побачу на базарі. Тоді я люблю Іспанію, тому що вона далеко, тому що я фантаст, тому що я пізнаю й кохаю город не так, як інші, тому що город — це Сервантес Сааведра-Мїгуель, тому що в битві при Лепанто, тому що в полон до алжірських піратів. Тому що підходить до мене Марія й каже:
— Nicolas! Я читала сьогодні іспанські новели і я скажу: Мартінес Сієрра — моя радість, бо в його новелах маленька музика, мелодія слів, як оркестр моєї душі, коли у вишневих садках моєї чумацької країни жевріють зорі: падають на ягоди крізь темну темряву літньої синьо-блузої ночі й падають на ставки, щоб прозвучати, Мартінес Сієрра — маленька флейта, веснянка дум про далеку Іспанію.