Гаррі Поттер і келих вогню
- Автор: Роулинг Джоан Кэтлинг
- Серия: Гарри Поттер #4
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 966-7047-40-7
- Переводчик: Виктор Морозов
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Гаррі Поттер і келих вогню». Краткое содержание книги:
— Вітаю вас, смертежери, — стиха почав Волдеморт. — Тринадцять років... тринадцять років минуло від нашої попередньої зустрічі. Та ви відгукнулися на мій поклик, ніби це було вчора. Отже, ми й досі згуртовані під Чорною міткою! Чи як?
Він відкинув назад своє жахливе обличчя і втягнув у себе повітря. Щілини ніздрів розширилися.
— Відчуваю запах провини, — сказав він. — У повітрі аж смердить провиною.
Неспокійний шелест вдруге пробіг колом, наче кожен, хто в ньому стояв, прагнув вийти, та не міг наважитися.
— Я бачу всіх вас наскрізь — неушкоджених та здорових, сповнених сили, — адже ви так швидко з'явилися! — і запитую себе... чому ця зграя чаклунів не прийшла на допомогу своєму хазяїнові, якому клялася у вічній відданості?
Ніхто не відповів. Ніхто не ворухнувся, окрім Червохвоста, що лежав на землі, шморгаючи носом над своєю закривавленою рукою.
— І я відповідаю сам собі, — шепотів Волдеморт, — вони, мабуть, повірили, що я переможений, вони подумали, що я помер. Вони розповзлися поміж моїх ворогів і вдавали, ніби ні в чому не винні, нічого не знають, ніби вони зачаровані...
— І тоді я питаю себе: та як же вони могли повірити, що я не відроджуся знову? Адже вони знали, скільки я натрудився багато років тому, щоб захиститися від людської смерті! Адже вони на власні очі бачили докази моєї нескінченної сили в часи, коли я був могутнішим за будь-якого чарівника, в минулому чи в майбутньому!
— І я відповідаю собі: можливо, вони вірять, що могутніша сила все ж існує — та сила, що перемогла самого лорда Волдеморта... можливо, тепер вони віддані комусь іншому... може, тому захисникові простаків, бруднокровців та маґлів Албусові Дамблдору?
Почувши ім'я Дамблдора, учасники зустрічі захви лювалися. Деякі почали бурмотіти й хитати головами.
Волдеморт не звернув на це уваги.
— Це мене розчаровує. Визнаю, що я розчарований...
Один з чоловіків раптом, розірвавши коло, кинувся вперед. Тремтячи з ніг до голови, він бухнувся Волдемортові під ноги.
— Хазяїне! — верескнув він. — Хазяїне, простіть! Пробачте нас усіх!
Волдеморт зареготав. Тоді підняв чарівну паличку:
— Круціо!
Смертежер біля його ніг почав корчитися й верещати. Гаррі був певен, що цей крик мав би долинати до навколишніх будинків... хоч би поліція приїхала, з безнадією подумав він... хоч хтось... хоч щось...
Волдеморт знову підняв чарівну паличку. Катований смертежер, тяжко дихаючи, простягся на землі.
— Вставай, Ейвері, — м'яко сказав Волдеморт. — Підводься. Ти просиш: прощення? Я не прощаю. Я не забуваю. Тринадцять довгих років... Лише через тринадцять років відплати я вас прощу. Ось Червохвіст уже повернув деякі свої борги. Правда, Червохвосте?
Він глянув на Червохвоста. Той не переставав хлипати.
— Ти повернувся не тому, що відданий мені, а через страх перед своїми давніми друзями. Ти ж знаєш, що цей твій біль — заслужений.
— Так, хазяїне, — простогнав Червохвіст. — Будь ласка, хазяїне... благаю...
— Крім того, ти допоміг мені повернути тіло, — холодно сказав Волдеморт, дивлячись, як ридає на землі його слуга. — Хоч і був ти жалюгідним і зрадливим — однак допоміг мені... а Лорд Волдеморт винагороджує тих, хто йому допомагає...
Волдеморт змахнув чарівною паличкою. У повітрі зависла схожа на розплавлене срібло смужка. Вона почала рухатися й за мить набула форми людської руки, точнісінько такої, як справжня — тільки вона світилася, наче місяць. Рука пропливла в повітрі до Червохвоста і притулилася до обрубка.
Червохвостові ридання різко урвалися. Тяжко дихаючи й не вірячи власним очам, він розглядав срібну руку, яка без жодного сліду зрослася з його тілом — здавалося, він просто одягнув блискучу рукавичку. Здригаючись, він зігнув та розігнув сяючі пальці, тоді підняв грудочку землі й розтер її на порох.
— Мій пане, — прошепотів він. — Хазяїне... вона прекрасна... дякую... дякую вам...
Він кинувся навколішки й поцілував край Волдемортової мантії.
— Не вагайся більше у своїй відданості, Червохвосте, — проказав Волдеморт.
— Не буду, мій пане... ніколи, мій пане...
Червохвіст звівся на ноги й приєднався до кола, зі сльозами на очах розглядаючи свою нову здорову руку. Тим часом Волдеморт наблизився до чоловіка, що стояв праворуч від Червохвоста.
— Луціусе, мій ненадійний слизький друже, — прошепотів Волдеморт, зупинившись біля нього. — Мені сказали, що ти не відрікся від колишнього життя, хоч і показав світові "порядне" обличчя. Гадаю, ти й досі готовий очолити катування маґлів. Але ти, Луціусе, теж не намагався мене знайти... Насмілюся сказати, що твої подвиги на Кубку світу з квідичу мене розвеселили... та чи не краще було б, якби ти спрямував свою енергію на допомогу своєму хазяїнові?