Метелик
- Автор: Шаррьер Анри
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- ISBN: 5-333-01028-5
- Переводчик: Григорій Філіпчук
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Метелик». Краткое содержание книги:
1931 року двадцятип’ятирічного А. Шарр’єра було несправедливо звинувачено в убивстві й засуджено на довічну каторгу. Згодом він написав роман, розповівши про жахіття, які побачив і пережив у французьких в’язницях та на каторзі, а також про свої неодноразові втечі й пов’язані з цим небезпечні пригоди — у відкритому океані, в джунглях, у далеких чужих краях.
1969 року А. Шарр’єра виправдали. Сталося це після виходу у світ книжки «Метелик», яка одразу ж стала бестселером. Відтоді роман витримав у Франції понад десять видань. Американський кінорежисер Ф. Шеффнер зняв за цим твором однойменний фільм, що з величезним успіхом пройшов на екранах багатьох країн світу.
У Радянському Союзі роман А. Шарр’єра виходить уперше.
Ми йдемо по узбіччю дороги, бо місяць уже підбився високо й надворі стало так ясно, що виразно все видно на відстані п’ятдесяти метрів. Коли ми приходимо до певного місця в лісі, він каже мені:
— Спускайся під міст і спи там, а я прийду по тебе завтра вранці.
Ми тиснемо один одному руки, і вони покидають мене. Тепер вони йдуть не ховаючись. Якщо їх заскочать наглядачі, то вони скажуть, що ходили дивитися на капкани, які поставили вдень у джунглях. Жан каже мені:
— Метелику, тобі не слід тут спати. Ти повинен спати в джунглях, а тут спатиму я. Коли він прийде, я тебе покличу.
— Розумію.
Я заходжу в джунглі і, викуривши кілька сигарет, добре наїдений, засинаю.
Ван Хюе приходить ще до світанку. Щоб виграти час, ми йтимемо, поки розвидниться. Швидко простуємо хвилин п’ятнадцять. Та раптом займається на день, і вдалині вже чути гуркіт вагонетки. Ми ховаємося в джунглі.
— Прощавай, Жане! Дякую за все, і хай тобі щастить.
Я насилу вмовляю його взяти п’ятсот франків. Він пояснив мені, як — у тому разі, коли мене спіткає невдача у взаєминах з Кюїк-Кюїком, — підійти до його села, обійти його й податися на ту стежку, де ми зустрілися. Йому доводиться ходити нею двічі на тиждень. Я тисну руку цьому благородному гвіанському негрові, і він вибігає на дорогу.
— Ходімо, — каже Ван Хюе, заглиблюючись у джунглі. Він орієнтується в них добре, до того ж тут вони не дуже густі, і ми йдемо швидко. Він не рубає своїм тесаком гілок і ліан, що стоять йому на дорозі. Він їх розгортає руками.
Кюїк-Кюїк
Менш ніж за три години ми вже біля вкритого лататтям болота. Простуємо берегом.
— Будь обережний, не ступи ненароком у твань, а то вже не виберешся, — попереджає мене Ван Хюе, побачивши, що я спіткнувся.
— Гаразд, я ступатиму слідом за тобою.
Перед нами, за якихось метрів сто п’ятдесят, острівець. Над ним здіймається дим-він, певне, валує з ями для випалювання вугілля.
Я помічаю каймана — лише очі його визирають з болота. Чим же харчується цей крокодил у твані?
Пройшовши з кілометр понад цим багнистим ставком, Ван Хюе зупиняється й на все горло заводить своєю мовою пісню. На березі острівця з’являється чоловік. Він низенький, у самих шортах. Індокитайці починають розмову. Вона триває довго, і мені вже уривається терпець, коли, зрештою, вони замовкають.
— Ходімо, — каже Ван Хюе.
Ми повертаємося берегом назад.
— Усе гаразд, це друг Кюїк-Кюїка. Кюїк-Кюїк пішов на полювання, незабаром повернеться. Треба трохи зачекати.
Ми сідаємо. Не минає й півгодини, як приходить Кюїк. Це низенький сухорлявий жовтошкірий чоловік з розумними щирими очима.
— Ти друг мого брата Шана?
— Так.
— Гаразд. Можеш іти, Ван Хюе.
— Дякую, — каже Ван Хюе.
— Постривай, на ось куріпку.
— Ні, дякую.
Ван Хюе тисне мені на прощання руку.
Кюїк-Кюїк веде мене за собою. Попереду нього йде порося, за яким він ступає слід у слід.
— Будь обережний, Метелику. Якщо бодай на крок збочиш, тебе засмокче болото. Коли що, ми навіть не зможемо допомогти один одному, бо обидва потопимося. Тут болото рухливе, тому перехід щоразу в іншому місці. Але порося завжди його знаходить. Тільки один раз мені довелося шукати переходу два дні…
І справді, чорне порося, принюхуючись, іде в болото. Індокитаєць щось каже йому своєю мовою. Мене вражає те, що тварина слухається його, мов собака. Кюїк-Кюїк роздивляється, і я теж вражено вибалушую очі. Порося переходить на той бік, ні разу не застрягши бодай на кілька сантиметрів. Мій новий друг хутенько й собі простує за ним, кинувши мені:
— Ступай у мої сліди. Треба поспішати, бо поросячі сліди швидко запливають.
Ми переходимо до острівця без труднощів. Багнюка не сягає мені вище кісточок.
Порося робить один чималий гак, потім другий — загалом понад двісті метрів. Мене градом обливає піт. Я не просто злякався — мене всього охопив жах.
Я питаю себе, чи не судилося й мені загинути так, як загинув Сільвен. Він знову постає в моїй уяві, я виразно бачу його постать, що вгрузає в болото, але Сільвенове обличчя чомусь видається мені таким схожим на моє. Як мене вражає цер перехід! Я не зможу його забути!
— Дай руку. — І Кюїк-Кюїк, цей чоловік із самих кісток і шкіри, допомагає мені вибратися на берег.
— Сюди, друже, людолови по нас не прийдуть.
— О, будь певний! — відповідаю я.
Ось ми й на острівці. У горлі мені дере від диму. Я кашляю. Дим підіймається з двох ям, де випалюють вугілля. Тут москіти нам не загрожують. Над хижкою, зведеною із сплетеного в коси листя й накритою листям, вітер підхоплює клуби диму. Перед дверима хижки стоїть той самий низенький індокитаєць, якого я бачив до приходу Кюїка.