Відьмак. Час Погорди

Чародійка відкоркувала баночку, з якої запахло бузком й аґрусом. Зануривши в баночку вказівний палець, втерла собі під очі трохи її вмісту.

— Сумніваюся, — сказала, все ще загадково посміхаючись, — щоб хтось звернув на тебе увагу.

Перед мостом стояв довгий ряд вершників і возів, а перед брамою товклися подорожні, очікуючи своєї черги на контроль. Цірі обурилася і забурчала, роздратована перспективою довгого чекання. Утім Йеннефер випросталася у сідлі й рушила риссю, дивлячись високо над головами подорожніх — ті ж швиденько розступалися, давали місце, кланяючись із пошаною. Стражники в довгих кольчугах також відразу помітили чародійку й проклали їй вільну дорогу, не жаліючи держаків списів, якими підганяли тих, хто противився чи був занадто повільним.

— Туди, туди, вельможна пані, — закричав один зі стражників, витріщаючись на Йеннефер і змінюючись на виду. — Сюди заїжджайте, прошу ласкаво! Розступіться! Розступіться, хами!

Поспішно викликаний командир варти виплив з кордегардії набурмосений і злий, утім, при виді Йеннефер почервонів, широко відкрив очі й рота, зігнувся у низькому поклоні.

— Смиренно вітаю у Горс Велені, ясна пані, — пробелькотів, випростуючись і витріщаючись. — Що накажете… Чи можу я чимось прислужитися вельможній? Ескорт дати? Провідника? Може викликати когось?

— Не треба, — Йеннефер випросталася на кульбаці, глянула на нього згори. — Пробуду в місті недовго. Їду на Танедд.

— Зрозуміло… — жовнір переступив з ноги на ногу, не відводячи погляду від обличчя чародійки. Як й інші стражники. Цірі гордо випрямилася і задерла голову, але констатувала, що на неї не дивиться ніхто. Начебто її зовсім не існувало.

— Зрозуміло, — повторив командир варти. — На Танедд, так… На з’їзд. Ясно, зрозуміло. Тоді зичу…

— Дякую, — чародійка погнала коня, явно натякаючи, що їй байдуже, що там хотів зичити комендант. Цірі послідувала за нею. Стражники вклонялися Йеннефер, коли та проїжджала повз, а її і далі не удостоювали і поглядом.

— Навіть про ім’я він тебе не запитав, — пробурмотіла, наздоганяючи Йеннефер й обережно керуючи конем серед прокладених у багнюці вулиці колій. — Ані про те, звідки ми їдемо! Ти їх зачарувала?

— Не їх. Себе.

Чародійка повернулася, а Цірі зітхнула голосно. Очі Йеннефер горіли фіолетовим вогнем, а обличчя випромінювало вроду. Сліпучу. Дику. Грізну. Й неприродну.

— Зелена баночка! — відразу здогадалася Цірі. — Що там було?

— Гламур. Еліксир, а скоріше — мазь для спеціальних випадків. Цірі, ти мусиш в’їжджати у кожну калюжу на дорозі?

— Хочу помити коневі бабки!

— Уже з місяць не було дощу. Це все — помиї та кінська сеча, не вода.