Джовані Трапатоні
- Автор: Росич Олекса
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-966-2909-55-5
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Джовані Трапатоні». Краткое содержание книги:
За допомогою ґудзика кожні триста років він знову продовжував своє життя ще на три століття. Але той чарівний ґудзик загубився, і весь воронячий світ було примушено його шукати. Зло має велику силу. Але коли на його шляху стає любов, воно зникає…
— А хто такий Дайота? — з цікавістю перебила його Лада.
— Дайота був головним інквізитором ДДТ, — емоційно пояснив Трапатоні. — Дайота міг вільно обертатись на людину! Дайота своїх воронових дітей одружував на дітях багатьох ваших президентів. На Дайоту таємно працювало майже половина ваших людських держав!
— Сонечко, ну це вже занадто… А що занадто — то не здорово, — спокійно підсумувала баба Ганя.
— Не хочете вірити, то не вірте! Але це правда, — ображено буркнув ворон та картинно бухнувся на спинку заднього сидіння. — Все, більше нічого вам не розповім.
— Джовані, те, що ти розповідав про шалені розміри Горана та Бо Ши, — це просто смішно. Це називається: у страху очі великі. А тепер ти ображаєшся, що ми, м’яко кажучи, не дуже серйозно сприйняли твої чергові балачки — про те, що якийсь там Дайота одружує своїх воронів на людях і примушує людські держави на нього працювати. Погодься, що у нас із бабцею є достатньо підстав поставитись до цього вкрай скептично. Джовані, чуєш мене, ні?
— Не чую. І взагалі, мене це не обходить. Окрім Маріам, мене нічого не цікавить. О, до речі! Я придумав, де на ґудзики дістати гроші.
— Ну, то кажи.
— Давайте швиденько продамо це чудо техніки, — і він поплескав по автомобільному сидінню своїм здоровим крилом.
— О, бабцю… Я так і не спитала, де ти взяла цей танк? — здивовано подивившись на бабу Ганю, запитала Лада.
— Мерія надала цей «танк» нашому товариству «Ті, кому за 70», — з гордістю відповіла баба Ганя.
— А навіщо тим, кому за сімдесят, такий бульдозер?
— Усе просто. Буквально вчора мексиканські вчені знайшли докази того, що людина все-таки походить не від мавпи. Вони у прадавньому місті майя Чічен-Іца знайшли докази того, що люди походять від самого Бога.
— Ну, нарешті… — з полегшенням зітхнула Лада. — Мене завжди страшенно дратувало безглузде твердження, що ми походимо від мавп.
— Керівник тієї експедиції Руссо — мій давній друзяка. Ми в молодості разом навчались у Московській археологічній академії. Тож він одразу зателефонував мені, бо боїться, аби здобутки експедиції не були знищені.
— Як це знищені?! Хіба хтось хоче знищити ці здобутки дивовижні?
— Звичайно, внученько. Охочих знищувати більше, ніж достатньо. Керує ж ними завжди винятково офіційна влада.
— Як це?
— А так це… Запам’ятай: будь-якій владі значно легше керувати нащадками мавпи, ніж Божими дітьми. Тож Руссо, добре знаючи, що я, окрім себе, нікого в цьому світі не боюся, негайно зателефонував до мене з проханням приїхати до Мексики у Чічен-Іцу та допомогти йому зберегти все знайдене. Я швиденько беру своїх дівчат — і ми мчимо у мерію з вимогою негайно посприяти товариству «Ті, кому за 70» добратися до Чічен-Іци. Виявляється, нашому меру теж відомо, що прадавнє місто народу майя знаходиться високо в горах, у мексиканських джунглях. До того ж, він, бідолаха, вже добре знає, що йому дешевше буде допомогти мені одразу, ніж мати потім на свою голову те, що він завжди має, — і тут баба Ганя надала своїй фізіономії такий вираз мужності та рішучості, що Лада одразу зрозуміла: її бабця не церемониться у спілкуванні з мером. — Тож мер м’яко відмовив нашому товариству у наданні гелікоптера. Але одразу ж люб’язно запропонував цього джипа. Ось, значить, як… — стомлено перевівши дух, мовила баба Ганя. — Я думала провести тебе сьогодні на літак і негайно вирушати до Мексики у Чічен-Іцу. Оце ж уранці до мене на кавусю забігли Дануся та Лануся. Я заварила файну каву, і ми сіли визначатись із планом подорожі до Руссо. Аж раптом, без запрошення, до мене в гості преться якийсь немічний очкарик. Зайшов, відрекомендувався редактором «Львівської»… Із звісткою, що я, як велика шанувальниця кефіру, виграла подорож до Кіліманджаро. Нібито, виявляється, «Львівська» і торгова марка «Кефірчик» проводили опитування, аби визначити, хто у Львові за рік найбільше кефіру споживає. Виявилося, що баба Ганя… Тобто я…
— Супер! — захоплено прошепотіла Лада.
— Який там супер?! Все брехня! — емоційно вигукнула баба Ганя. — Звичайно, я люблю кефір — тут марно сперечатись. Але ж моє захоплення кефіром — це просто забавка у порівнянні із захопленнями Дани. Вона за день споживає літри три — не менше. Я вже не кажу про Лану! Лана, крім кефіру, нічого іншого не визнає. Тож я як мінімум не перша… Стовідсотково в цих змаганнях чемпіонка — Лана! А приз мені… Про що це говорить? — пошепки спитала вона та одразу сама відповіла. — Це говорить про якийсь підступний план…