Чарунки долі

На картині «Вакханалія» Пусена бенкетують уже не люди, а боги: Аріадна та Вакх у супроводі сирен, німф і сатирів. Ортеґа не помічає на картині людей. Йому важливо вказати на те, що для Пусена, на відміну від Тиціана, справжній бенкет можливий лише для богів, а не для людей: «Пусен творив за доби, коли відродження вже минуло, а з ним завершилася людська вакханалія. Він живе у час, що настав після Тиціанової оргії, і своїм мистецтвом він оплакує її результати — нудьгу й бездушність». Для богів вакханалія — це не миттєвий спалах щастя, не прозріння через сп’яніння, а звична щоденність. Вони п’ють, але не п’яніють, як не можуть переповнитися «господні глеки» Целана. На думку Ортеґи, на цій картині важливим є також зрівняння богів і тварин. Адже сатири — напівтварини. І навіть маленький хлопчик на картині має цапові копитця. Ортеґа згадує Руссо, який закликав людину повернутися до природи, тобто до тваринного стану, і озвучує вирок людській культурі та людині: «Природа досконаліша за культуру,… звір ближче до бога, ніж людина». Тож таємницю світу розгадано?

Утім, як зауважував Гельмут Плеснер, людська природність завжди опосередкована культурою, а тому має штучний характер. Звіряча безпосередність перетворює людину не на органічну тварину, а на жахливого монстра. Та чи не залишається нам тоді лише нудьга та бездушність?

Становище людини — це хитке балансування між божественним і звірячим. Культура, перетворюючи природу, запобігає нашому озвірінню, але потребує природності, аби самій не перетворитися на бездушну штучність. Вино — це жердина, яка допомагає нам у цьому балансуванні. Вино збуджує веселість, але, за влучним виразом Мераба Мамардашвілі, це трагічна веселість або веселий трагізм. Він уважає це головною рисою грузинської культури. Адже в маленького народу, який упродовж усієї своєї історії веде криваві війни з гігантськими сусідами за виживання та збереження власної свободи й незалежності, немає жодних підстав бенкетувати й веселитися. Втім, цих підстав і не потрібно. Достатньо столу, обличчя друга, пляшки вина й відчуття власної присутності в цьому світі, попри все. З усього цього народжується грузинське застілля. Лунають пісня і сміх тих, хто бенкетує, сміх, який завжди містить трагічні нотки. Але те, що Мамардашвілі говорить про грузинів, насправді стосується всіх людей. Наше життя завжди у небезпеці. Воно крихке й швидкоплинне на тлі вічності світу. Веселий трагізм — це мудрість, із якою ми маємо сприймати цю небезпеку. Вино — магічний напій утаємничених у мудрість веселого трагізму. Через сп’яніння ми не відкриваємо таємницю світу, а навчаємося сприймати його таким, який він є, приймаємо від нього вино як дар і не вимагаємо нічого більшого. Та й що іще ми мали би вимагати? Адже вино — це кров Бога.