Потопельник у рожевих рукавичках

Капітан Зорич відсунув протокол, там йшлося про якесь дрібне порушення й було нашкрябано: «в зв’язку з пронікновенієм жівотного скота…» Треба буде запитувати Круку, тобто Вітасьці, ну й Ден також посміється.

Самому капітанові зараз було не до веселощів. Оно, канєшно, добре, що нижньобоківський потопельник оперативно здобув точні прізвище, ім’я та по батькові, адресу проживання, тобто, проживання його за життя, родичів і друзів. Н-да. Родичів і друзів.

Розслідування заторкне цих осіб. При тім, що одна особа з цього грона до кишок заторкнула друга Крука.

Мамаша потопельника виявилася кам’яною бабою. «Тьфу!» — обірвав себе опер, бо навіть подумки не хотів ображати жінку, яка впізнала у потерзаному трупі молодшого сина.

«Асоційнулося з Родіной-матір’ю з київських пагорбів, її „кам’яною бабою“ називають, і тут таке ж — обличчя суворе, маєстатичність, мовчазна скорбота».

Вона не скрикнула, тим більше, не втратила свідомості, хоча колега Зорича з Містечка, котрий супроводжував у морг, тримав про всяк випадок флакон з нашатирним спиртом, чи якоюсь іншою хернею.

Романія Василівна Онищук іще в п’ятницю зателефонувала до свого колишнього випускника, оперативника в Містечку. На Великодні канікули Сергій відбув недобре. Та не стала б вона вводити сторонню людину в курс сімейних справ. У п’ятницю з’явився привід. Тобто, не тільки привід, не стала б вона користуватися приводом, аби приватно просити поліційного стеження за сином. У всякому разі, так вона казала собі.

Причина, так, поважна причина, не привід, з’явилася, коли Сергійко вдесяте не відповів на мобільний дзвінок. Він дорослий, і не зобов’язаний, так-так. Але ж віддзвонювався, чи відписував їй через деякий час, якщо не міг зразу відповісти! Завжди так було. Так мало бути. Було завжди, навіть коли зависав у «тих». Віддзвонювався, і вона інколи чула, як у слухавці тепло шарудить незнайоме помешкання. Оселя старшого, непокірного сина, Ігоря.