Сліди на піску

Що ж все-таки трапилось зі мною, що я так розніжився на лоні природи? А певне, причина цього – нестерпний голод за адекватним ідеальній красі словом, адже вміння бачити принади рідної природи – то важливий елемент культури, а тільки на її підставі визначатимуть наш цивілізаційний ценз сусідні народи.

Українська держава зможе по-справжньому утвердитися в світі передовсім духовністю – не схожою на інші, а тому й цікавою, адже матеріальним достатком Європу нині не здивуєш. Культура – то єдина неординарна, виняткова сила нашого народу, яка зараз перебуває в стані стиснутої пружини напередодні вивільнення. У здеморалізованому світі, в якому за вбивство однієї людини карають розстрілом або довічним ув’язненням, а за знищення цілого народу винагороджують званням президента, коли виведені з єгипетської неволі народи почали молитися до золотого теляти, а вартість найвищої моральної категорії – любові до батьківщини – вимірюється чистоганом, коли втомлені нестатками люди проклинають свою власну свободу і Божої кари не бояться, – крізь таку непроглядь пробивається величний образ гармонійної природи, як зразок для культури, з котрою ми здатні стати на прю як з власним дегенератством, так і з чужинецькою зажерливістю.

Тому я прагну намалювати Україну, мов наречену у вінку, бо ж таки нема на світі красивішої землі, ніж наша, й тамую при тому в серці лютий біль від усвідомлення, що моя нація вийшла з неволі хворою, з гнійними фурункулами на тілі, й невідомо, скільки треба часу, щоб її вилікувати, а якими ліками задопомогти? І неомильно стверджую: немає кращого засобу для оздоровлення нації, як її уподібнення красі природи, що витворилась на нашій землі для вічного життя у славі… Проте часом страх діймає душу, що ті сили, які змогли б відпустити пружину, зникають з національного овиду або нидіють дома в непроглядному песимізмі, й благословенні миті, в які міг би статися вибух культури, нечутно проминають, і може трапитися й таке, що пружина в стиснутому стані проїсться згодом іржею.

Чи вже проїлася?… Цілих десять літ, відколи маємо незалежність, турбує мене ось такий парадокс. За умов окупаційного цензурного терору все ж з’явилися у світі «Маруся Чурай» Ліни Костенко, «Люди зі страху» Р. Андріяшика, «Самотній вовк» В. Дрозда, «Мертва зона» Є. Гуцала, «Собор» О. Гончара, «Первоміст» П. Загребельного – все це літературні шедеври і всіх їх тут не перелічу. А на свободі – ну майже нічого рівноцінного з-під пера молодих не вийшло. Безкінечно триває так звана постмодерністська манія – калькування чужих зразків, обтяжування стилю незрозумілою лексикою і карколомними конструкціями й бачення виключно негативу.

Я адресую це моє писання талановитим молодим і вже не дуже молодим співцям, які надто глибоко застрягли в негативі й видобутися звідти не можуть, – вони так ретельно видавлюють з тіла хворої нації гнійні болячки, що, врешті, крім розкладеної матерії, нічого вже не спроможні бачити, тож хочу нагадати їм, що в набагато гірші часи, бо ж у неволі, наші майстри слова створювали неповторні за красою садки вишневі, і небо невмите та заспані хвилі, й безмежне поле в сніжному завою, і чари поліських пущ, і музику арідника в карпатських ізворах, – дайте, дайте ж українській поезії хоч клаптик синього неба, послухайтеся, нарешті, Миколи Вороного – чей на нашій землі не лише алкоголіки в запльованих гуртожитках та шизофреніки в психіатричних лікарнях, існують не тільки тваринна похіть, злучки без любові, таргани, блювотиння, а й чиста сльоза зими!