Сліди на піску

Господня енергія протягом мільярдів років, і нині теж, не мала стриму у своїй самореалізації, й людину, наділену Божим розумом, діймає іноді подив: чи потрібне аж таке розмаїття життя на землі? Ось переді мною, на самому краю приколійного насипу, вивищується чорна купина муравлиська – досконалий соціум, етнос, закинутий на землю невідомо для чого з космічних незвістей: він начебто нікому не зобов’язаний своїм існуванням, нікому не підпорядкований, а все-таки хтось для чогось його видумав, витворив для нього ідеальні правила поведінки, та муравлі цього не знають і знати їм не потрібно (а чи не так поводяться й видумані автором персонажі?), – вони лише мусять дбати, щоб вижити, якщо вже їм дано життя, їхнім обов’язком стала боротьба за існування, а не вдячність Творцеві, вони навіть не відають того, що створені, просто – живуть… Як же схоже на них людське суспільство, яке метушиться на землі з точно заданою кожній особі функцією й різниться від мурашника тільки тим, що – подібно Богові – має здатність створювати свої власні реальний і уявний світи…

Я дивлюся на муравлину купину з таким самим подивом, як споглядав би літаючу тарілку, послану на землю з інших галактик, однак знаходжу явну спільність між мною і цими маленькими істотами, які не мають мозку, та, видно, наділені іншими – досконалими й не відомими для нас чуттями, бо ж поводяться достоту так, як люди – реальні й видумані: кожне має своє заняття, кожне виконує свій обов’язок і кожне втрачає свою повноцінність, якщо загубиться від муравлиної сім’ї, а хіба я не споневолений суспільством подібно, як вони своїм, а хіба я міг би існувати без рідного етносу? І переконуюся, що і муравлі, і я, і мої уявні персонажі перебувають в нерозривному між собою зв’язку, бо хоч і живемо незалежно одне від одного, але на одній планеті і під одним небом.