Дванадцять китайців і жінка

Глорія байдуже пробігла очима рядочки і крутнула головою.

— Не знаю, про що це, — сказала. — Хто такий Пайо? А Нулен?

Феннер ступив до столу, витягнув зі стосика паперу аркушик, узяв олівець і підійшов до ліжка.

— Перепиши цей лист для мене, — сказав.

Поки вона комизилася, він поквапно звелів: «Зачекай!». Дістав із шафи свою піжаму і накинув на неї. Тоді зайшов у ванну та кілька секунд вичекав. Коли повернувся, Глорія була вже у піжамі, закочуючи довгі рукави.

Запитала:

— Чому хочеш, щоб я переписала листа?

— Роби, що сказано, — кинув коротко.

Вона щось нашкрябала на папері й подала йому написане. Він порівняв два почерки. Між ними не було нічого спільного. Поклавши аркушик на стіл, почав замислено походжати кімнатою. Глорія напружено спостерігала за ним.

— У тебе ж є сестра, правда? — нарешті сказав.

Вона завагалася, та потім відповіла:

— Так, але ми дуже давно не бачилися.

— Чому? І як давно?

— Приблизно п'ять-шість років, точно не пам'ятаю. Ми з Мерієн не дуже ладнали. Вона постійно повчала мене, як жити. Не те, щоб ми сварилися — просто Мерієн постійно намагалася читати мені мораль. Отож, після смерті батька наші шляхи розійшлися.

Феннер дуже спокійно заперечив:

— Ти брешеш. Якби ви стільки років не бачилися, то вона б не прибігла до мене, стурбована твоїм зникненням.

Дві яскраво-червоні плями запломеніли на щоках Глорії.

— Не знала, що Мерієн приходила до тебе. То хто ж ти такий?

— Це не має значення. Коли востаннє бачила сестру?

Глорія похмуро відповіла:

— Ми з Гаррі саме були в Нью-Йорку, коли я зіштовхнулась із нею. Це трапилося кілька тижнів тому. Я їздила туди трохи розважитися. Мерієн дуже просила зайти до неї в готель. Я пообіцяла. Але ж була з Гаррі, а вона би його не сприйняла, тому просто втекла у Флориду.

Феннер знову підійшов до неї та сів на ліжко.

— Або ж твоя розповідь — суцільна брехня, або я не розумію в ній чогось дуже суттєвого.

Глорія хитнула головою:

— Я не брешу. Навіщо це мені?

— Послухай! Чи розповідала ти своїй сестрі щось про дванадцять китайців?

— Дванадцять китайців? Навіщо?

— Та не повторюй оте своє «навіщо»! — люто гаркнув Феннер. — Це мене лише заплутує!

Судячи з усього, після зустрічі з цією дівчиною він був ще далі від розкриття справи, ніж до того.

Подумавши, Феннер запитав:

— Чому ти Лідлер? Чому не Дейлі?

— Лідлер — моє прізвище по чоловікові, — пояснила Глорія. — Рік тому розлучилися.

— І де твій чоловік? — пробурмотів Феннер.

— Не знаю. А що?

Феннер не відповів. Натомість повідомив:

— Минулого тижня твою сестру по-звірячому вбили у Брукліні.

Запала тривала мовчанка. Потім озвалася Глорія:

— Не вірю.

Її очі повільно блукали обличчям Феннера.

Той знизав плечима:

— Можеш не вірити. Але мені сподобалася та дівчина. Вона прийшла до мене по допомогу. Мені не байдуже, як обірвалось її життя, тож я пообіцяв собі дістати того, хто це вкоїв з нею.

Глорія потягнула Феннера за рукав піджака. І крутила його, і м'яла, і смикала.

— Мерієн мертва? — перепитала вона. — А ти сидиш тут і розповідаєш мені усі ці байки? Невже в тебе нема ні краплі жалю до мене? Ох, Мерієн, Мерієн!

Феннер скинув її руку зі себе.

— Припини цю комедію! З тебе нікудишня актриса. Насправді тобі начхати на те, що сталось із Мерієн.

Глорія поглянула на нього й знову дурнувато захихотіла. Прикрила рот рукою, і в очах мелькнув переляк.

— Мені не варто було цього робити, — сказала. — Та лише уявити — Мерієн мертва!

Перекотившись у ліжку, вона уткнулась обличчям у подушку. І затряслась од сміху.

Раптово Феннера осяяла здогадка. Він легенько притиснув голову Глорії до подушки, а іншою рукою відкинув простирадло. Тримаючи її так, смикнув із пліч піжаму, щоб оглянути спину. Спина та плечі були в синцях, але там не побачив таких глибоких смуг від батога, як у Мерієн. Він опустив піжаму, прикрив Глорію простирадлом та відійшов. Вона перекотилася на спину, й очі її спалахнули.

— Навіщо ти це зробив?

— Ти знала, що вся спина твоєї сестри також посмугована? — запитав Феннер.

— Отже, тобі відомо все, чи не так? Ми не можемо цьому зарадити — так уже створені, — й вона знову заплакала. Побачивши сльози, що струменіли її щоками, Феннер відійшов до вікна. Його раптово охопила смертельна втома, і він різко сказав:

— Побачимося завтра, — та пішов до дверей.

Звук її ридань переслідував його і на сходах. Він подумав: «Я збожеволію, якщо найближчим часом щось не з'ясується».

І підійшов до чергового адміністратора, щоб замовити інший номер.