Хіба ревуть воли, як ясла повні?
- Автор: Мирный Панас
- Год: 1880
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Краткое содержание книги:
Дівчина сиділа на обніжку, на зеленій траві, та плела вінок з ромену, сокирок, трав'янок і других польових квіток, що тут же недалеко на луці розстилались чудовим цвітним килимом, напували пахощами обвітря. Вона сиділа спиною до того місця, звідкіля підкрався Чіпка. Кругом неї обсипано було квітками, натрушено травою; повна фартушина того польового добра розстилалась на колінах. Дівчина знай опускала туди то одну, то другу руку, витягала квіточку по квіточці, підбирала один колір до другого, сплітала докупи, перев'язуючи гнучкими Петровими батогами. Одначе робота ця забрала не всі її думки: дівчина стиха співала... Тихенький подихав вітер, шевелив її невеличкими чорними кучерями, що повибивались на висках з товстої та довгої коси, маяв червоною широкою стьожкою, заплетеною в косу, й розносив по полю журливу пісню... По сумному голосу, по задуманому личку можна було помітити, що дівчина не жила без лиха...
— Здорова була! — гукнув їй на саме ухо Чіпка, скравшись з-за спини.
Дівчина кинулась, затряслася; схопилась, щоб утікати, та, висипавши на землю квітки з фартушини, похопилася, знову опустилась на траву й стала обома руками гарбати й. кидати назад у фартушину польове добро.
— А куди ти тепереньки втечеш від мене? — пита її Чіпка.
— Я й тікати не буду... — перевівши дух, одмовила вона, та й підвела на його свої оксамитні очі. — О-ох... та й злякав же ти мене... хай тобі!
Од іскристого погляду, од її голосу, свіжого та дзвінкого, — так і звився Чіпка. — «А хороша ж яка!.. а люба та мила!..» — промелькнуло у його в думці. Він стояв перед нею мовчки та милувався такою вродливою красою. Мовчала й вона, підбирала квітки. Він осмілився — сів поруч з нею.
— Що це буде? — обізвався перший, показуючи на недоплетений вінок.
— Хіба не бачиш? — вінок! — аж скрикнула. Знову замовкли обоє. Він схилився біля неї трохи на лікоть та скоса поглядав на її личко, що від такої несподіваної, тривоги зашарілось, здається — пашіло полум'ям. Вона підбирала квітки та зв'язувала в невеличкі пучечки одномасних кольорів. Навкруги тихо, гарно, зелено; тільки буйні жита стиха шурчали довгими колосками, мов розмовляли з собою; од квіток пахощі разом з повітрям втягались грудьми — і легко й мило було дихати...
— Се твоє поле? — трохи згодом, якось боязко, спитала вона Чіпки, не одриваючи очей від вінка.
— Моє.
— І хліб твій?
— Мій.
— І то, під гаєм, твоє?
— Моє.
— А я тут місцину найдужче люблю... Бач, які на ній гарні квітки ростуть.
Чіпка не потрапив, що їй одмовити, — та замість того уставивсь на неї очима. Розмова перервалася. Хвилина... дві... Чіпка не спускає з неї очей.
— Чого ти дивишся на мене? — обізвалася вона, скинувши на його погляд. —Дивись, яку моду вигадав... мов з'їсти хоче...
Чіпка не одриває очей. Так йому мило дивитися на неї!
— Не дивись! — скрикнула вона та й затулила йому очі своєю рукою.
Чіпка — сам не свій... так йому любо, що вона доторкнулася до його виду своєю біленькою, пухкенькою рукою... Здається, якби можна, так би й гамкнув за мізинчик-пальчик, що світився навпроти світа, як рожева квітка... Вона в одну мить прийняла руку. Він знову, осміхаючись, уп'яв свої очі.
— Не дивись! чуєш?.. а то повернуся! — Та взяла справді й повернулась до його спиною.
Чіпка, як мала дитина, переліз на другий бік, — та все-таки заглядав в вічі.
— А-а-а, осоружний... причепа! не дивись, кажу! не дивись! — Та давай його вінком по голові й по виду бити.
«Вий, — думає Чіпка, — бий дужче... бий хоч цілий вік так, тільки не прогонь від себе... Мені так любо та мило з тобою!»
Вона тріпала об його вінок, а він тільки осміхався... Вінок швидко розсипався; головки од. квіток поод-літали; бадилля вона кинула геть у траву й зацокотала:
— Бач, що ти наробив? Бач, що? Бач?! — Та, згорнувши попід ліктями свої білі руки, — сама вже послала йому бісики очима...
Чіпка не видержав. Як кіт на мишу, — так він кинувся на неї; міцно-міцно здавив її цупкими руками, вліпивши в щоку такий поцілунок, що аж виляски роздалися, наче хто удрав долонею з усієї мочі.
— Пу-у-сти... п-у-у-ст-и-и! — закричала дівчина, пручаючись. Він її ще міцніше пригортав, поки вона, випручавши руку, не мазнула його по виду...
Тоді він випустив.
— Ну, та й удрала ж, — аж закрутило в носі! — каже він, скривившись.
— А чого ж ти лізеш, безстиднику? Рад, що саму дівчину застукав на полі, то вже й лізе!.. — каже вона. А в самої очі — так і сміються, так і грають!
— Дурна ти... хіба що?
— Як що? Он, послинив... ве-е! — та й стала витирати рукавом щоку.