Хіба ревуть воли, як ясла повні?
- Автор: Мирный Панас
- Год: 1880
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Краткое содержание книги:
— Що вони нас дурять?.. що вони над нами знущаються? Ще якісь два роки видумали?.. ще трохи?!
— А видно, що трохи, — одказують другі. — Так вони, бач, намовились, щоб не зразу свої панські руки покаляти...
— Кат їх бери, з їх руками! — озиваються треті: — вони звикли чужими жар загрібати...
— Егеж... А тепер прийшлося своїми, так вони: хоч ще два роки!
— Так-то, видно, їм наші руки подобались, — зарішає сивоголовий дід.
— Ну, стривай! — кричить знову хтось з гарячіших: — тільки дійде до царя чутка, що вони й його й нас дурять, — знатимуть вони! Він їх зараз у кріпаки поверне, а нас панами поробить...
— Це тоді буде, як на долоні волосся виросте, — охолоджує неймовірний.
— Чого волосся виросте? — кричить гарячий. — Скаже цар: будьте панами... ну, і будемо!
— Оттоді-то буде!! — глузує неймовірний.
— Авжеж... не те, що тепер!
— Я б свого зараз, як бовкуна запріг у санчата — та по дрова... а то тепер у хаті така холоднеча, що аж вовки виють, — каже хтось з гурту.
— Ну, вже й морози! Ще таких сю зиму й не було... — загомонів гурт.
— То чи не підемо гріться до Гальки?
— Ходім, ходім! — одказало разом кілька голосів.
Юрба посунула в шинок. Чіпка пішов додому, повісивши голову, про все, що чув, роздумуючи... Прокльони клекотали в його серці, пекли його, мучили.
На весну радиться Чіпка з матір'ю:
— Що, мамо, робити? дід у неволі... чи не взятись мені з ким овець пасти?
— Знаєш, сину, яка моя рада? — каже мати. — Ось покинь ти свої вівці, не вік же їх тобі пасти... Приймайся краще коло землі. Не все ж чужим та чужим її робити. Може, як-небудь розгорюємось на скотинку: свій хліб буде. Сам хазяїном станеш... А на осінь, як бог приведе діждати, треба й об чому іншому подумати. Я вже стара, нікчемна стала... хто в хаті порядок дасть? Слава тобі господи, й ти вже немалий... Другі твоїх літ дітей мають...
Та не слуха Чіпка материної ради. Степ, привілля, — от що йому сниться! «Я зріс, викохався коло овець... коло них і посивію», — дума він.
На другий день пішов радитись з громадою.
Не прийняла його послуги громада. — «Молодий ще, ненадежний... Нам треба вівчаря старого, щоб овець не порозгублював». — Так одказали Чіпці хазяйські голови й наставили вівчарем якогось діда з другого села.
Тяжко образила Чіпку громадська неправда. «Чи я не служив? чи я не годив? чи за мене яка пропажа сталася?.. І де правда? де вона? І громада, бачу, живе кривдою... Скрізь однаково...»
Вернувся він додому, трохи не плачучи. Волею-неволею треба було за плуг братись.
Закипіла в Чіпки у руках робота. Найняв плуг, волів, зорав поле, засіяв, заборонив; зійшло — як щітка! У косовицю став за косаря — викосив дванадцять копиць сіна. Є чим овечок узиму годувати. Настала жнива — місячної ночі жне. Розгорювався десь на десять рублів; купив у заїжджого цигана стару кобилу; звозив хліб, поставив у току: отакі скирти понавертав!
Дивуються люди, що Чіпка до хазяйства такий удатний! А Чіпка, дивись, у же й хліб вимолотив, сама солома стоїть — завалив увесь город ожередами. Скоту нема. Продав Чіпка більшу половину соломи, кілька мішків хліба, та восени купив корову на ярмарку.
Радіє Мотря. Коло тієї корови, як коло дитини, ходить. Ось і телятко знайшлося. І молоко своє, і сир, і маслечко. Чого ще? Є для себе, є й для людей. Продає Мотря молоко глечичок по глечику, складає копійку до копієчки. Настягалася рублів на кілька грошей та к різдву справила Чіпці парубоцьку одежу: купила добру сиву шапку, червоного пояса, чоботи добрі юхтові. Дякує богові, що з Чіпки вийшли люди...
Ось знову весна-красна. Чіпка так і припадає до хазяйства. Рано встає, пізно лягає, — та все в полі та в полі. Хоч не дуже радіє, та й не журиться: за роботою ніколи. Сам на себе,, на свою працю всю надію покладає. Припадає до того поля, наче закохався в його... Не тільки в будень — і в свято...
— Чого се ти, сину, так унадився в те поле, що й у неділю не посидиш дома? — питає Мотря. — Чи ти, бува, не наглядів чого там?
— Егеж, наглядів, — сміється Чіпка: — там така перепеличка!
— Ти б собі пошукав, сину, хазяйки, а мені — помочі...
Чіпка нічого не одказав: узяв шапку, вийшов з хати.
Неділя. День випав якийсь хмурий. Дощу не було, — тільки десь сонце заховалося, небо сірими хмарами обмазалось. Стали благовістить до церкви. Чіпка убрався, пішов з матір'ю. Вернулися з церкви, пообіда'ли. Напоїв Чіпка корову, кобилу. Рано ще. Ходить він по двору, нудиться. «Хіба піти? — дума. — Піду... її не побачу, — на поле налюбуюся...»
Знявся й пішов. Перехопивсь через місток, доходить до луки. Коли чує — знову той самий голос... Він увесь затрусився, а серце — отак заходило!
— Ні, постривай... тепер не так! — прошептав він. — тепер незчуєшся, звідкіля й лихо складеться!.. — Постояв ще трохи, послухав та присів у борозну й тихо, як той злодій, порачкував на голос.