«Ілюстрована Історія України»
- Автор: Грушевский Михаил Сергеевич
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - ««Ілюстрована Історія України»». Краткое содержание книги:
Тоді він належав до Арабів. Русь опанувала сей край, засіла в його столиці Бердаї нар. Курі і грабувала сусідні краї довго, кілька місяців, поки в руськім війську не почали ся хороби з непривички, тому що їли богато тутешніх овочів; тоді пішло собі назад.
Цікавійше, ніж сї заморські походи, було б нам знати, що діяло ся тоді дома, на самій Україні, та про се не маємо докладнїйших звісток. З трактату Ігоря і з звісток Константина Порфирородного бачили ми, що київські князі в тім часі панували над великими просторами аж до Новгороду, до городів над Волгою, мали під собою богато князів і намісників. В нашій літописи заховали ся деякі перекази з тих часів про війни київських князів з племенами, що вони підбивали собі, „примучували", аби слухали ся їх і давали дань, про підвластних князів і намістників, що при нагоді підіймали й собі голову против київського князя. Дещо заховало ся і в старих піснях, наших і чужих, про тодішнє житє дружинне. Наші колядки памятають про такі дружинні походи на городи українські та збираннє з них окупу: іде військо на Чернигів, бє до города, аж нарешті винесли йому відти „мису червінців" на поклін, потім так само на Переяслав, на Київ. Дружина ділиться здобичю.
Котрі лїпшиї то собі бере, А котрі гіршиї служенькам дає. Пан Хомуненько переберниченько Перебирає чоботоньками— Котрі лїшиї то собі бере, А котрі гіршиі служенькам дає. Пан Хомуненько переберниченько Перебирає між дівоньками— Котрі ладнїйші то собі бере, А що погані—служенькам дає. Бувай же здоров, пан Хомуненьку, Сам молоденький, кінь вороненький…
В одній з пісень про Вольгу він їде по дань з своїх городів, як оден з меньших князів, племенник київського князя: Став Вольга рости — виростать, Дарував йому три городи найкрашиї— і збирав собі дружиноньку хоробрую, Молодий Вольга от Всеславєвич Тридцять молодців було без одного, Вибрав ся до них за получкою Сам Вольга за тридцятого. Із своєю дружиною хороброю. Рідний дядько Володимир стольно-київський.
По дорозі встрічає він Микулу Селяниновича і той його остерігає що „получку" — дань не так легко буде зібрати: Ой гей же Вольга ти Всеславєвич! Попідрубують мости калиновиї, Там живуть мужики все розбійники: Потоплять тебе у ріцї у Смородині! І Вольга просить їхати з ним „в товаришах" за тою данею „получкою".
Се неясні, глухі спомини, що долетіли до наших часів уже зли-нялі, покручені. В старій київській літописи, записані яких сто літ по подіях, вони далеко сві-жійші, хоч і тут треба їх приймати не за чисту правду, а скорше як поетичні образи минулого. Бачили ми, як у тих преказах невдатний похід Ігоря на Візантию стає добичним і щасливим, так само і пізній-шій похід його сина Святослава; так само, без сумнїву, зміняли ся в сих оповіданнях і події внутрішього житя Київської держави. Перед нами не факти, а поетичні образи минувшини, але вони дають добре розуміти сю минувшину.
Літопись оповідає, що Ігор воював з. Уличами і Деревлянами. Уличі довго боронили ся; їх город Пересїчен тримав ся три роки і не піддавав ся Ігорю, але той таки вистояв під ним ті три роки і здобув його: „примучив" Уличів і дав своєму воєводі Свенельду дань з них. Потім йому ж дав дань з Деревлян, що давали по чорній кунї з диму (з господарства). Дружина Ігорева почала нарікати, що він занадто богато дав доходів одному Свенельдови: „тепер, казали, Свенельдові рояки посправляли собі зброю й одежу гарну, а ми ходимо голі". Тай почали намовляти Ігоря, щоб він пішов з ними у Деревлянську землю-ще й собі дань з неї взяти: „ходїм, кажуть, княже, добудеш і ти і ми". Ігор послухав, пішов з ними і вимучив від них дань ще й для себе, крім того що взяв Свенельд для себе. Потім розохотив ся на ту деревлянську дань, що так послушно йому дали, та й каже дружині: „ви собі з даню ідїть до дому, а я верну ся і їде похожу". Пішов ще дань збирати, з малою дружиною, щоб не ділити ся з усею дружиною і більше на свій пай дістати. (Так оповідали потім Свенель-дові дружинники про Ігореву жадність). Деревляне, почувши, що Ігор знов іде з них дань брати, стратили терпець і порішили йому кінець зробити. Зібрали раду з своїм князем Малом і кажуть: „як вовк вна-дить ея між вівцї, то і все стадо виносить, як його не вбити, — так і з сим Ігорем, як не вбемо його, знищить нас до решти". Післали до його, щоб спамятав ся і дав їм спокій: „чого знов ідеш до нас? адже взяв уже всю дань!" Та він не послухав і почав збирати дань. Тоді Деревляне з міста Іскоростеня напали на його дружину і побили її— бо було її мало, а самого Ігоря вхопили і замучили люто: нахиливши верхи дерева, привязали до них Ігоря, і потім пустили—так ті дерева й роздерли Ігоря.