Сповідь маски

І всі в одну душу загомоніли про його провини, наче народ по смерті тирана. В того він позичив десять ієн і не повернув, у того відібрав закордонну ручку, та ще й позбиткувався, того придушив… А я шаленів від ревнощів, бо кожен мав, що згадати поганого про Омі, і тільки я не зазнавав від нього кривди. Добре, хоч хлопці не могли зійтися в тому, за що саме його виключили зі школи. Навіть обізнаний проноза, що без нього не обходиться жодна школа, не спромігся розкопати причину, в якій би ніхто не усумнився. Та й учитель відбувся посиланням на «незадовільну поведінку», супроводжуваним глузливою посмішкою.

Лише я мав таємну певність щодо його провини. Бо не сумнівався: він прилучився до змови, масштаби якої навряд чи сам усвідомлював. Прагнення, до яких спонукав дух «зла», були його життям, його долею. В усякому разі, мені так видавалося.

… Але моє внутрішнє уявлення про те, що то за «зло», істотно змінилося. Та обширна змова, в яку воно його кинуло, та химерна мережа таємного товариства, те невикривальне підпілля мали присвячуватися якомусь незбагненному богові. Він служив цьому богові, прагнучи навернути й інших, і впав жертвою таємної страти за намовою. Присмерком його роздягненого привели до залісненого пагорба. Там йому підтягли руки вгору, прип’яли до дерева й пустили в нього дві стріли — перша вп’ялася в бік, друга під пахву.

Отак я міркував. І недарма його постать на турніку найперше викликала в моїй уяві образ святого Себастяна!

*

У дев’ятому класі в мене з’явилося недокрів’я. Моє обличчя дедалі блідло, а руки аж позеленіли. Після підйому на високі сходи доводилося присідати навпочіпки, щоб перепочити. Інакше вировище білого туману вгвинчувалося в потилицю, загрожуючи непритомністю. Родичі повели мене до лікаря, і той встановив анемію. Він був люб’язний і привітний, і на запитання, звідки вона взялася, відказав, що краще зазирнути до шпаргалки. Огляд уже закінчився, і я сидів поруч з лікарем, а родичі — навпроти. Отож вони не бачили сторінок лікаревої книги, зате добре бачив я.

— Отже, анемію викликають такі фактори. Тобто причини. Анкілостоми… це найчастіше. А в хлопця… хтозна. Треба зробити аналіз калу. Далі, хлороз… Ну, це рідкість. Та й взагалі жіноча недуга… Лікар не став читати далі, промимрив щось і захлопнув книгу. Але я встиг завважити, що він пропустив. «Мастурбація». Я відчув, як серце аж зайшлося від сорому. Лікар про все здогадався.

Мені приписали уколи з миш’яком. Кровотворча дія отрути за місяць вилікувала мене.

Але хіба міг хтось знати! Адже недокрів’я перебувало в химерному взаємозв’язку з моєю жадобою крові.

Вроджена нестача крові переросла в потяг до мрій про кровопролиття. Від цього недокрів’я гіршало, а це ще більше посилювало жадобу крові. Життя серед виснажливих марних мрій поглиблювало й вигострювало мою уяву. Я ще не запізнався з творами де Сада, але під глибоким враженням сцени в Колізеї з «Камо грядеші» вимислив власний театр людобійства. Юні гладіатори віддавали там життя задля розваги. Смерть неодмінно мала бути кривавою і належно обставленою.