Сповідь маски

Не вважаючи винятково вірними, ортодоксальними лише відмінні від моїх власних еротичні пристрасті, я, водночас, і не помилявся щодо товаришів, тобто не думав, що в них ці пристрасті такі самі, як у мене. Найбезглуздіше було те, що витончені уявлення про кохання між чоловіками й жінками та шлюб я почерпнув зі своїх улюблених романтичних оповідей, достеменно як наївна дівчина. Кохання до Омі я викинув на смітник нерозгаданих загадок, навіть не завдавши собі клопоту розібратися, що то, власне, було. Якщо я пишу зараз «любов» і «кохання», це не значить, що так само я розрізняв їх і тоді. Я і гадки не мав, що між пристрасним коханням і тим, що я розумів під «життям», існує важливий зв’язок.

Та все одно я інтуїтивно тягся до самотності. Це виявлялось у безпричинній гризоті — я вже згадував, як змалку мене бентежила необхідність колись стати дорослим. Відчуття дозрівання завжди викликало неприродний, гострий неспокій. Коли кравцеві доводилося підгортати добрячий запас у холоші, бо за рік я встигав вирости зі штанів, у нас, як і в кожному домі, позначали олівцем на підпорці мій зріст. Для цього домашні збиралися в чайній кімнаті, і щоразу позначка, вища попередньої, правила за нагоду невибагливо порадіти Й покепкувати з мене. Я силувано посміхався. Бо передчував непевну небезпеку, яка тільки й чекає, щоб я зрівнявся з дорослими зростом. Невиразний острах перед майбутнім посилював мої розбіжні з дійсністю мрії, але водночас підштовхував до «поганої звички», яка відволікала від них. І не викликала заперечень.

— До двадцяти тобі точно не дожити! — брав хтось із друзів на кпини мою недужність.

— Що за дурниці ти верзеш! — кривив я у силуваній посмішці обличчя, проте, відчував напрочуд солодке, розчуливе прагнення, щоб так і сталось.

— Ладен побитися об заклад!

— Я лише можу закластися, що проживу довше, — відказував я. — Якщо, звичайно, ти поставиш на те, що я помру.

— Згода! — І з бездушністю юності приятель додавав: — От тільки ти запевне програєш!

Не тільки я, а й ніхто в класі не мав під пахвами такої буйної порості, як Омі. В нас тільки пробивалися слабкі паростки. Тому я й не звертав раніше на це місце особливої уваги. А тепер воно перетворилося на якусь невідчепну ідею — і лише через пахви Омі.

У ванній кімнаті я став подовгу вистоювати перед дзеркалом; воно відбивало моє голе тіло без прикрас. Я був немов каченя, яке вмовило собі, що теж стане лебедем, коли виросте. Не як у героїчній казці, а зовсім навпаки. І як завжди, гризота тонкою кригою стягувала мою душу, мимоволі відвертаючи мене від сподівань, що мої плечі колись стануть такими, як в Омі, що мої груди колись стануть такими, як в Омі, до віддзеркалених перед очима нічим не схожих його плечей, нічим не схожих до його грудей. Точніше, навіть не гризота діймала мене, а певність, віра, що мені нізащо не стати таким, як Омі.