Уран [uk]

— Бачиш, уліз!

Голова Кожухаря впиралася в стелю кузова, а коліна стирчали аж біля перекладки керма.

— Як же ти будеш їздити, Михею? — не відставав Чемерис.— Тебе ж як скорчить, то й не випростаєшся.

— Я гнучкий.

Деякий час Кожухар призвичаювався до машини з допомогою Максима і Юхима. Вони вибиралися на рівну польову дорогу і тоді тільки допускали Кожухаря до керма. Він сидів скоцюрблений у машині і не тямив, з чого ж починати. Сяк-так заводив мотор, та коли доходило до зчеплення — починалися Кожухареві муки: він ніяк не міг, синхронно натиснути на педаль зчеплення і акселератор. Машину підкидало, і мотор глухнув. Нарешті якось освоїли цю операцію. Тоді почалося інше: коли доводилося гальмувати або переключати швидкість, Михей уже не міг, дивитися на дорогу, а лише на педалі, і «Запорожець» звертав у рівчак або намагався вирватися на ріллю чи в буряки.

— Куди ж тебе несе нечиста сила? — жалісно звертався до машини Кожухар.

Хоч що вже робили Максим з Юхимом, але їм так і не вдалося зробити з Кожухаря бодай поганенького водія. Михей міг ще сяк-так їздити по леваді, якщо, звичайно, не було поблизу стіжків сіна. А коли десь стояв хоч один, то «Запорожець», хотів цього чи не хотів Михей, неодмінно вмудрявся підібратися до нього і вгамселитись тупорилим передком.

— Мав бути цап, а вийшла машина. Чого тебе тягне до того сіна?

Ганна вже просила:

— Та продай ти цього «Запорожця», колись уб'єшся або скалічить він тебе.

— Ні. Я його таки загнуздаю і ще й тебе, Ганю, возитиму. Не може такого буть, щоб це залізо та було сильніше за чоловіка.— І вперто вчився далі.

Якось, поїздивши вдосвіта по луках і жодного разу не зіткнувшись із стіжком сіна, Кожухар вирішив, що науку закінчено. Пішов у бригаду, вирішивши ввечері зробити перший виїзд «на люди». Але скільки він не умовляв Ганну, щоб сіла в машину, та відмовилася:

— Хоч удовою ще який рік поживу, як я тобі не дорога.

— Ганю, я вже можу їздити і з заплющеними очима.

— Ні, сам їдь, якщо милиць захотів.

Михей викотив «Запорожця» з подвір'я, бо заднім ходом боявся їхати, і сказав Ганні таким тоном, ніби він уже півсвіту об'їздив:

— Ну, я поїхав.

Зігнувшись утроє, Михей сів у машину. Ганна бачила, як «Запорожець» підскочив, ніби дурний бичок, загарчав і щез за хатою.

Михей тримав кермо з такою силою, що пальці аж посиніли. Їхав на першій швидкості, бо перевести на третю боявся.

Люди поверталися з поля, стояли біля контори колгоспу, коли раптом їхню увагу привернув «Запорожець».

— Михей їде!

— Сам їде!

— Тікайте!

Найголовніше було зараз для Михея проїхати поважно біля контори, бо там стояли Савка Чемерис, Мазур, Динька — всі, хто пророкував йому передчасну загибель. «Тепер ви побачите, тепер ви у мене заговорите! — потішався Михей.— Я вам зараз такого коника викину, що ви...»

«Коник» був у тому, що Михей мав намір проїхати біля контори, розвернутися коло Диньчиної хати і зупинитися перед своїми товаришами, а потім уже гордо вийти з машини.