Прощавай, кохана!
- Автор: Чэндлер Раймонд
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5-7720-0221
- Переводчик: Наталія Бойко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Прощавай, кохана!». Краткое содержание книги:
Я пошкандибав туди, де раніше стояла машина, добув з кишені маленького ліхтарика, якого в мене не поцупили, і почав світити на землю. Під ногами була червона глина. Під час спеки вона стає мов каменюка, але погода була не дуже посушлива. Легкий туман осідав на землю, і було неважко здогадатися, де зупинялася машина. Хоч би що там було, але я помітив сліди від широких шин. Нахилився, щоб краще роздивитися. Від різкого болю у мене знов усе попливло перед очима, але я опанував себе і подибав по відбитках шин. Футів з дванадцять вони вели прямо, а тоді звернули ліворуч, просто у кущі, і невдовзі зникли. Я рухався вздовж них. Світло ліхтарика вихопило зламані гілки. Пройшовши крізь прогалину в кущах, я попав на дорогу, що кудись завертала. Тут земля була значно м'якша і відбитки шин з'явилися знову. За поворотом була невелика западина, напівприхована чагарниками.
Тут вона і стояла. Металеві частини та лак виблискували навіть у темряві, а червоні задні фари замерехтіли від світла ліхтарика. Це була вона — тиха, темна, із зачиненими дверцятами. Я повільно підійшов до неї, відчинив одне із задніх дверцят і посвітив усередині. Порожньо: і спереду, і ззаду. Ключі на тоненькому ланцюжку висіли у замку, мотор не працював. Нічого не пошкоджено, нічого не подряпано, ніякої крові, ніяких трупів. Все справне. Я зачинив дверцята і повільно обійшов навколо машини, шукаючи хоча б якихось слідів. Але марно.
Якийсь звук примусив мене завмерти. Біля самісіньких чагарів загарчав мотор. Я відскочив майже на фут. Ліхтарик випав із рук, а замість нього якимось чином з'явився пістолет. Світло фар спочатку світило вгору, а тоді впало на землю. Певно, це був маленький автомобіль. Саме так працюють їхні мотори у вологому повітрі.
Світло фар наближалося: машина спускалася путівцем. Вона пройшла дві третини шляху і зупинилася. Довго висвітлювала щось фарами, потім рушила знов.
З пістолетом у руці, я сховався за машиною Маріотта. Невеличкий двомісний автомобільчик, якоїсь невиразної форми та кольору, раптом виринув із западини. Він рвучко повернув, його фари пронизали машину наскрізь, і я ледь устиг сховати голову, але світло прошило й мене. Машина зупинилася, мотор змовк, світло згасло. Запала тиша. Потім дверцята відчинилися і хтось легко ступив на землю. Зовсім тихо. Навіть цикади мовчали. Світло від ліхтарика впало на землю, трохи піднялось вгору і почало рухатися за кілька дюймів над землею, переміщуючись з боку в бік. Я не мав змоги сховати ноги. Світло вихопило їх із темряви. Знову тиша. Промінь перескочив на дах машини.
Пролунав сміх, дівочий сміх — нервовий і напружений, як струна, дивний для цього місця. Мої ноги знов освітилися, і зовсім лагідний голос наказав:
— Гей, ви там! Виходьте! Підніміть руки і виходьте! Тільки дивіться, щоб у руках нічого не було. Я вас упіймала.
Я не ворухнувся.
Промінь ледь тремтів, певно, рука, що його тримала, теж тремтіла. Потім промінь знову перескочив на дах машини. Голос повторив:
— Слухайте, ви там! У мене десятизарядний автоматичний револьвер.
— Я бачу ваші ноги й можу їх прострелити. Хто ви?
— Зараз же приберіть свою пукавку. Інакше я виб'ю її з ваших рук, — хрипко відповів я. Мій голос рипів, мов руками шматували засмажену курку.
— О, я бачу ви відчайдушний джентльмен. — Голос їй ледь тремтів. Зовсім трошечки. — Виходите чи ні? — уже спокійно спитала вона. — Лічу до трьох. Думаю, слід зважити на шанс, який я вам даю. Інакше — дванадцять або шістнадцять важкеньких куль… У всякому разі ваші ноги дуже постраждають. Потрощеними кістками доведеться займатися кілька років, і невідомо, чи вилікуєте ви їх…
Я підвів голову і визирнув із-за машини, потрапивши у промінь ліхтарика.
— З переляку я теж багато балакаю, — сказав я.
— Не ворушіться? Чуєте? Ані руш!.. Хто ви?
Я зрушив з місця і почав обходити машину спереду, наближаючись до стрункої постаті, що маячила у темряві. Коли до неї лишилося футів шість, я спинився. Промінь бив мені прямо в обличчя.
— Стійте там! — сердито вигукнула дівчина, коли я зупинився. — Хто ви?
— Дайте подивитися на вашу пукавку.
Дівчина простягла руку, і револьвер потрапив у коло світла. Це був маленький револьвер. Жіночий автоматичний кольт, націлений у мій живіт.
— Он воно що! — сказав я. — Та це ж просто іграшка. До того ж десять куль туди нізащо не ввійдуть. Тільки шість. Вона годиться хіба що для полювання на метеликів. І не сором вам обманювати?
— Ви що, з глузду з'їхали?
— Я? Просто мене хтось добряче огрів по голові, тому я трохи не при собі…