Роман юрби

– А може, ми, Валь, – сказав про цю кавоварку Йонта, мудро примружуючись, – тоже станем антілігентами?

Валька зареготалась, а Йонта придбав у дім (не без роздумів та мук сумління) річ не таку вже в домі конче необхідну.

Йонта завжди знав, що робить, бо йому треба було відчувати торжество життя. Крім того, ми попросимо читача не забувати й сцени, з якої почалася ця оповідь – вибору, який Йонта зробив, оцінюючи сестер Демиденків. Бо коліна Вальчиної сестри таки справили на Йонту враження, і він виношував добру думку, яку ще не місце тут зголошувати, але яка пов’язана і з Марією. Відтак купівля комбайна – теж у певний спосіб пов’язана з Марією – мала стати втіхою за оті втрачені коліна. Врешті, то була втрата неминуча, бо зараз він уже й не розумів доладу, чого так довго вибирав. Він забув і про зміни, які сталися з Валькою; здавалося, Валька ніколи інакшою й не була, що вона й уродилася така, якою стала отепер, – йому навіть не подобалися її фотокартки з допухового періоду. Але пух летів і зараз, Йонта навіть подумав про безгосподарність керівників, які могли б навчитися переробляти цей пух для діла, але ця думка займала Йонту мало. Його займав більше комбайн, який мав виказисто блищати, як блищить і пральна машина. Ми ведемо до того, що, упоравшись із кріслом та пуфиком, які привіз на околицю безнадійний п’яниця-візник, Йонта знову готувався порушити спокій таксистихи, бо найняв таксі й примчав на околицю з не меншою статечністю, ніж при купівлі ящика, котрий виточує голубі видива. Таксистиха зойкнула, вона побігла, забувши про свою вагу, зі сходів, вона була, як пташка, яка от-от має злетіти в повітря, обличчя в неї зробилося червоне і схвильоване, тиск піднявся: 180 на 110, з очей бризкнули сльози, хоч рот безнастанно всміхався. Але таксі було немилосердне, як лічильник; таксистиха зупинилась у хвіртці, обличчя її пригасало, як гасне ввечері західне небо, тиск упав: 150 на 90, барва з обличчя зникла, усмішка ще висіла в повітрі, відділена від цілого її обличчя, руки спазматично стискали штахетину, а таксі в цей час зупинилося біля Йонтиного подвір’я, і Йонта вистрибнув, тримаючи під пахвою Вову, на вулицю. Потім він ніс якийсь ящик; все відбувалось, як завжди: летів пух, білий, наче печаль таксистихи, ганяли одне за одним двоє безпечних кошенят, у прочілі своїх дверей з’явився Козак, дивлячись на все це чорним поглядом; десь кликала Олєжика дочка Трасицької, і таксистиха зненавиділа Йонту, як може ненавидіти самотня печальна жінка, котра ще не втратила надій.