Людина без властивостей. Том III

Але потім вона споважніла, зробилася мовчазна й, не сказавши жодного слова, пішла по ордени. Так донька й син почали виконувати останню батькову волю.

Робила це Аґата. Ульріх не зважився торкнутися безпомічного старого тіла на смертнім одрі, але Аґата мала таку манеру — чинити несправедливо, і ця манера й думки не припускала, що Аґата чинить несправедливо. Рухи її погляду й рук нагадували рухи жінки, яка доглядає хворого, а ще було в них іноді щось безпосередньо-зворушливе, що буває в молодих тварин, коли вони раптом перестають гратися, щоб переконатися, чи дивиться на них господар. А господар брав у неї з рук зняті ордени й подавав їй підроблені. Він нагадував собі злодія, в якого серце вискакує з грудей. І коли в нього складалося враження, що зірки й хрести в сестриній руці зблискують яскравіше, ніж у його власній, обертаючись просто-таки на якісь чарівні предмети, то так воно і справді могло бути в цій чорно-зеленій кімнаті з рясними відблисками свічок на лапастих листках вазонів; а може, вся річ була в тому, що він відчував несміливо-владну сестрину волю, яка молодо оволодівала його волею; й оскільки ніякого наміру тут не відчувалося, то в ці хвилини нічим не затуманеного спілкування знову зринуло майже безоднє і тому до болю глибоке відчуття їхньої двоєдности.

Аґата впоралася з орденами і стала. Лишилося зробити ще одну річ, і сестра, на хвильку замислившись, усміхнулася й промовила:

 — А чи не написати кожному з нас на клаптику паперу що-небудь приємне й покласти йому в кишеню?

Цього разу Ульріх відразу збагнув, що вона має на увазі, бо таких спільних спогадів вони мали небагато, і йому спало на думку, що в певному віці обоє дуже любили сумні вірші й історії, де хтось помирав і про нього всі забували. Причиною цього було, очевидно, їхнє самотнє дитинство, і вони часто вигадували такі історії й разом; однак Аґата вже й тоді була схильна такі історії і здійснювати, тоді як Ульріх верховодив лише в їхніх сміливіших витівках, зухвалих і бездушних. Отож спільна тодішня ідея відтяти собі на пальцях по нігтю й поховати обидва в парку належала Аґаті, й до нігтів вона додала ще й пасмо своїх білявих кіс. Ульріх гордо заявив, що через сотню років хто-небудь, можливо, все це знайде й здивовано спитає себе, чиї ж це останки, і мріяв він тоді лише про одне: нагадати про себе майбутнім поколінням; малій Аґаті, навпаки, цікавіше було просто що-небудь закопувати, байдуже що, їй здавалося, ніби вона ховає частину себе, надовго уникаючи пильних очей світу, педагогічні вимоги якого її лякали, хоч вона була про них і невисокої думки. Тоді в кінці парку саме будували невеликий будиночок для слуг, тож Ульріх з Аґатою змовилися утнути щось незвичайне. Вони вирішили написати на двох аркушах гарні вірші, додати кілька слів про себе, а тоді замурувати ті аркуші у стіну будиночка. Та коли вони почали складати вірші — за їхніми намірами надзвичайно чудові, — на думку їм нічого такого не спадало, а дні минали один за одним, і з котловану вже виростали стіни. Зрештою, коли зволікати вже не лишалося часу, Аґата переписала якесь речення з підручника арифметики, а Ульріх вивів просто: «Я…» — і додав своє прізвище. Але в кожного аж серце вискакувало з грудей, коли вони прокралися через парк до двох мулярів, які там працювали. Аґата просто кинула свою цидулку в котлован, де ті стояли, і втекла, а Ульріх — як старший і як чоловік, він боявся, звичайно ж, іще дужче, що муляри його затримають і, здивовані, спитають, чого йому тут треба, — від хвилювання взагалі не годен був поворухнути ні рукою, ні ногою, тож Аґата, посмілішавши — з нею ж бо нічого не сталося! — зрештою вернулася й узяла і його цидулку. Немовби сном-духом нічого не відаючи, вона пройшлася вздовж щойно викладеного ряду цеглин, вибрала поглядом у його кінці одну з них і, піднявши її, встромила в стіну Ульріхове ім’я, перше ніж її встигли прогнати, а сам Ульріх нерішуче ступав услід за сестрою й тієї миті, коли вона нахилилася над цеглиною, відчув, як його гнітюча, жахлива скутість перетворилася на колесо з гострими ножами, й вони оберталися в його грудях з такою швидкістю, що наступної миті злилися в іскрометне сонце, як це буває з феєрверком… Саме на це, отже, й натякала Аґата, і Ульріх довго, дуже довго не відповідав і лиш ухильно всміхався, бо повторювати таку гру з покійником було б, здавалося йому, все ж таки святотатством.