Людина без властивостей. Том III

 — Вельмишановний друже! — врочисто вигукнув відвідувач, і ось невеличкий старий чоловік у труні лежав зі зціпленими щелепами вже перед своїм ворогом Швунґом. — Юні друзі, над нами — велич зоряного неба, а всередині в нас — велич морального закону! — провадив він, дивлячись затуманеним поглядом на однокашника. — У цих охололих грудях жила велич морального закону! — Аж тепер він обернувся всім корпусом і потис братові й сестрі руку.

Та Ульріх вирішив скористатися цією першою нагодою, щоб покінчити з покладеним на нього завданням.

 — Останнім часом пан надвірний радник і мій батько були, на жаль, супротивниками? — спробував він промацати ґрунт.

Враження було таке, ніби ця сива борода, перше ніж зрозуміти, спершу мала добряче подумати.

 — Розбіжності в поглядах, про які шкода й згадувати! — великодушно відповів професор, проникливо дивлячись на покійного.

Та коли Ульріх, стоячи на своєму, ввічливо дав зрозуміти, що йдеться про останню волю небіжчика, атмосфера в кімнаті раптом зробилася напруженою, як ото в шинку, коли всі знають: щойно під столом хтось дістав ножа й наступної миті почнеться бійка. Небіжчик таки примудрився, вже й помираючи, накапостити своєму колезі Швунґу! Таке давнє ворогування вже давно було, звичайно, не почуттям, а звичкою мислити; якщо емоції не діставали нової поживи для ворожнечі, то вони вже не спалахували взагалі, а загальний зміст незліченних прикрих випадків у минулому спресувався у форму такої зневаги один до одного, що вже не залежав від появи й зникнення почуттів, як від них не залежить вільна від упереджень істина. Швунґ відчував це тут достоту так, як досі відчував це його тепер уже покійний нападник; прощати здавалося професорові чимось геть дитячим і зайвим, позаяк вияв поступливости перед самим кінцем (до того ж звичайнісінька собі емоція, а не наукове спростування) порівняно з досвідом багаторічної суперечки не мав, певна річ, жодної доказової сили, а мав, як здавалося Швунґові, лише просто-таки ганебно принизити його, коли він скористається перемогою. Зовсім інша річ, звичайно, — те, що професор Швунґ відчував потребу попрощатися з померлим товаришем. Господи, вони ж бо знали один одного, ще відколи були доцентами й парубкували! Чи ти пригадуєш, як у Палацовому саду ми чаркувалися з вечірнім сонцем і дискутували про Геґеля? Скільки ж відтоді зайшло сонць, а мені так запам’яталося те одне! А пригадуєш нашу першу наукову суперечку, яка вже тоді мало не зробила нас ворогами? Як це було гарно! І ось тебе вже нема, а я, на свою радість, ще стою тут, хоч і біля твоєї домовини! Такі почуття навідують, як відомо, літніх людей, коли помирають їхні перевесники. На схилі віку тягне на поезію. Багато з тих, хто після своїх сімнадцятьох років віршів уже не писав, на сімдесят сьомому році раптом, складаючи заповіт, візьмуть та й утнуть вірша. Як ото на Страшному суді мертвих викликають по одному — хоч на дні часу кожен лежить разом зі своєю добою, наче вантаж у потонулому судні! — так само й у заповіті кожну річ викликають на ім’я, і до неї повертається її індивідуальність, яку вона втратила, поки нею користувалися. «Бухарський килим із пропаленою сиґарою діркою, котрий лежить у моєму кабінеті.» — читаєш у таких останніх рукописах; або: «Парасоль із ручкою кості носорога, придбаний мною у травні 1887 року в «Зоненшайна і Вінтера»; навіть акційні пакети перелічують кожного за його номером.