Юрiй Луценко. Польовий командир

– Для нас це було принципово: засвітити, наскільки реальною є опозиція. А Литвин весь час хитрував і не хотів ставити питання імпічменту на голосування. Тоді голосували тільки по четвергах. У вівторок – так званий неголосувальний день. І тут спікер Литвин заходить, проголошує: «Хто за внесення до порядку денного питання про те, щоб оголосити імпічмент Президенту України, – прошу голосувати». Ясно, що ніхто не був готовий, і того ефекту не вийде, але спробувати треба. Ну, я стою там десь у «задньому проході» – так ми називаємо місця біля входу, де сидять зазвичай есдеки. Дивлюсь: соціалісти вже кнопки натискають. А за нами сиділи аграрії, картки вставлені, а нікого біля них немає! Голосувати депутат має право тільки один раз і тільки своєю карткою. Я через весь зал мотнувся, хотів натиснути кнопку за аграрія Ващук. Але бачу – не встигаю. Час голосування йде, стовпчики падають, і я розумію – є останні секунди. Тому натискаю кнопки на перших же столиках, які трапилися під руку. «Жертвами» виявилися члени пропрезидентского блоку «ЗаЄдУ» («За Єдину Україну». – Авт.) Михайло Гладій і Василь Шпиг. Табло показує: вся «заїда» або не голосує, або проти, а двоє – «за». Журналісти кидаються до комп’ютерів, починають вираховувати. Тут же народжуються перші неймовірні припущення: Гладій здався і буде підтримувати кандидата в президенти Ющенка, гроші на це підуть через банк «Аваль», яким керує Шпиг. А ця парочка саме виходить із буфету, нічого не підозрює, життя в них удалося. Тут їх атакує зграя журналістів, вони опиняються перед десятками камер, і Гладій чує: «Михайле Васильовичу, прокоментуйте своє ставлення до президента». Він гордо заявляє: «Я – людина президента! Ми з Кучмою – за аграрні реформи! Ми розбудуємо село!», ну, в такому дусі. А йому: «Чому ви тоді за імпічмент проголосували?» У нього аж щелепа відвисає: «Хто проголосував?» – «Ви». – «Коли?» – «Щойно». – «Де?» – «В сесійній залі». Обличчя Гладія побіліло, а Шпиг щось зрозумів, і собі: «Я теж? Господи…». Не заходячи в зал, вони тут же побігли до Медведчука в адміністрацію президента на Банкову.[3] Надворі – тепло, кінець травня, і обидва впріли. Я сиджу з почуттям, як кажуть, виконаного обов’язку, коли дзвонить Медведчук. Тоді мої телефони всім були відомі. «Твоя робота?» Розумію, про що йдеться: «Моя». – «Да, – чую на тому боці, – вставив ти двох мужиків. Сидять зараз у приймальній, любі гроші пропонують, тільки б спокутувати». – «Вітя, – кажу, – ти ж знаєш, що я бідний соціаліст. Ну, залиш мені там тисяч десять, а все інше забирай собі». – «Нема таких грошей». – «Гаразд, коли Кучма викличе на розборку, скажи йому, що це все я». – «А Кучма спитає, чому ці двоє саме біля тебе свої картки залишили і саме в потрібний момент вийшли ніби в буфет. Могли б лишитися біля своїх карток, простежити. Словом, хана мужикам».