Вовки Кальї. Темна вежа V

— Я точно знаю, — миттю відгукнулася Сюзанна. — Там усе таке смачнюще, м-м-м. Ці штуки справді дуже приємно пахнуть. Але ж, я сподіваюся, ти ще їх не куштував?

— Та ви що. — Він питально глянув на Роланда.

Стрілець недовго тримав їх у невіданні: взяв одного м'ячика, відірвав ріжки й запустив зуби у те, що лишилося.

— Пундиці, — сказав він. — Сто років їх не бачив. Вони чудесні. — Його блакитні очі заблищали. — Ріжок не їжте, вони не отруйні, але кислі. Їх можна підсмажити, якщо в нас ще лишилося трохи оленячого жиру. Смажені, вони смакують майже як м'ясо.

— Звучить спокусливо, — мовив Едді. — Тобі й карти в руки. Що ж до мене, то я, мабуть, не їстиму цього грибного моху чи що воно таке.

— Це не гриби, — заперечив Роланд. — Радше земляна ягода.

Взявши одну кульку, Сюзанна недовірливо куснула її й одразу ж з насолодою відкусила більший шматок.

— Дарма ти не хочеш їх їсти, серденько. Татків приятель Батечко Моз сказав би: вони першокласні. — Вона взяла у Джейка ще одну кульку й провела великим пальцем її шовковистою поверхнею.

— Можливо, — погодився Едді. — Та якось мені треба було зробити доповідь у школу і я читав одну книжку… здається, вона називалася «Ми все життя провели у замку»… і там одна схиблена дівуля отруїла такими штуками цілу свою родину. — Він нахилився до Джейка, здіймаючи брови дашком і кривлячи кутики губ у посмішці, яку хотів зробити якнайзловіснішою. — Геть-чисто усіх потруїла, і конали вони довго і в муках!

Едді звалився з колоди, на якій сидів, і став викачуватися на килимі з глиці й опалою листя, хриплячи й кривлячись у страхітливих гримасах. Довкола нього гасав Юк, вигавкуючи тоненьким голоском ім'я Едді.

— Не дурій, — сказав Роланд. — Джейку, де ти їх знайшов?

— Там, позаду, — відповів хлопчик. — На галявинці, яку я помітив зі стежки. Їх там повно. Якщо ж вам хочеться м'ясця… а мені хочеться, це я точно знаю… то є всі ознаки. Багато свіжого посліду. — Він пильно вивчав поглядом обличчя Роланда. — Дуже… свіжого… посліду. — Він говорив повільно, наче людина, що недостатньо добре володіє мовою.

Ледь помітна усмішка заграла в куточках Роландових вуст:

— Говори тихо, але прямо. Що турбує тебе, Джейку?

Відповідь Джейк промовив, самими губами.

— Коли я збирав пундиці, то помітив, що за мною стежать якісь чоловіки. Вони й зараз стежать.

Взявши одну кульку, Сюзанна виказала захват і нахилила до неї голову, наче нюхаючи квітку.

— Там, звідки ми прийшли? Праворуч від дороги?

— Так, — кивнув Джейк.

Едді затулив рота кулаком, наче прокашлюючись, і спитав:

— Скільки їх?

— Здається, четверо.

— П'ятеро, — сказав Роланд. — Можливо, шестеро. Одна з них жінка. Є ще хлопчик, не набагато старший од Джейка.