Вовки Кальї. Темна вежа V

Та серед слухачів панувала мертва тиша, ніхто не забурмотів на знак підтримки чи незгоди. Всі мовчали. У вухах присутніх, позбавляючи сил навіть поворухнутися, досі дзвеніло міфічне слово: стрільці.

— Ти помиляєшся, — відказав Каллаген, — але не треба через це сперечатися. Ми можемо вирушити їм назустріч і побачити їх на власні очі. Вистачить невеличкого загону. Джефордс, я… а ти, Оверголсере? Хочеш з нами?

— Ніяких стрільців у природі не існує! — закричав Оверголсер.

Хорхе Естрада за його спиною теж підвівся.

— Панотче Каллаген, нехай Господь благословить вас…

— …і тебе, Хорхе.

— …та навіть якщо стрільці й існують, що таке троє проти сорока чи шістдесяти? І не просто людей, а Вовків!

— Слухайте його, він діло говорить! — гукнув крамар Ебен Тук.

— І який їм резон за нас заступатися? — вів далі Естрада. — Нам самим ледь вистачає харчів сяк-так досягти до кінця року. Що ми можемо їм запропонувати, крім кількох гарячих обідів? І хто погодиться вмерти за їжу?

— Слухайте його, слухайте! — в унісон закричали Телфорд, Оверголсер і Айзенгарт. Решта ритмічно загупали ногами об дошки підлоги.

Дочекавшись, поки гупотіння стихне, Старий сказав:

— У мене вдома є книжки. Штук із шість.

Більшість знали про це, та думка про книжки — стільки паперу! — досі викликала зачудоване зітхання.

— Так от, у одній з них написано, що стрільцям було заборонено працювати за винагороду. Напевно, тому, що вони походять з роду Артура Ельда.

— Ельд! Ельд! — зашепотіли манні, дехто з них навіть підняв угору кулаки, забобонно виставивши вказівний палець і мізинець. «Покажімо роги,[1] — подумав Старий. — Техасе, вперед». Він зумів притлумити сміх, але не посмішку, що скривила губи.

— Ви говорите про крутих парубків, що мандрують світом і чинять добро? — ввічливо-насмішкувато спитав Телфорд. — Здається, ви застарий для таких казок, отче.

— Не крутих парубків, — терпляче мовив Каллаген, — а стрільців.

— Як троє чоловіків зможуть битися з Вовками, панотче? — і собі поцікавився Тіан.

За словами Енді, одним зі стрільців була жінка, але Каллаген не схотів і далі каламутити воду (хоча його збиточне «я» вимагало продовження).

— Це питання до їхнього діна, Тіане. В нього і спитаємо. І, звісно, за вечерю вони не стануть битися. Авжеж, ні.

— А за що тоді? — спитав Бакі Хав'єр.

Каллаген подумав, що їх зацікавить річ, яка лежала під мостинами підлоги в його церкві. Воно й на краще, бо вона прокинулася. Старий, що колись утік з міста в іншому світі, яке називалося Джерусалемз-Лот, хотів її позбутися, і що швидше, то краще. Якщо цього не зробити, вона його знищить.

Ка завітало до Кальї Брин Стерджис. Те ка, що мов вихор.

— З часом дізнаєтеся, містере Хав'єр, — відповів Каллаген. — На все свій час, сей.

Тим часом Залою зібрань прошелестів шепіт. Він линув від лави до лави, як вітерець надії й страху.