Кришталевий край
- Автор: Бузько Дмитро
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Кришталевий край». Краткое содержание книги:
Кришталевий край… Його вже бачив у своїх мріях учений. Але то були тільки мрії. Застосувати винахід на батьківщині, де саме настала страшна економічна криза, виявилося неможливо. Навколо винаходу зав'язуються різні інтриги, виникає гостра боротьба. Крупні капіталісти оголошують вченого психічно хворим і запроторюють його в будинок для божевільних.
Сумний кінець зовсім близько. А все ж вихід знайшовся. Який? Що зробив учений, щоб урятувати своє життя і свій винахід? Як склалася його доля?
Про все це ви довідаєтесь, прочитавши науково-фантастичний роман «Кришталевий край».
Видана вперше в 1935 році, ця книжка одразу завоювала собі широку популярність. Тепер, після тривалої перерви, роман «Кришталевий край» видається вдруге. Незважаючи на те, що книжка написана понад 20 років тому, її й тепер з інтересом прочитають молоді читачі.
Грубер сів, притиснутий незрозумілою тривогою. В чім справа? Що це таке? Він мовчав, чекаючи, поки ректор висловиться ясніше. Той, витримавши хвилину мовчання, сказав:
— Ми чули, що ви зробили якийсь винахід. Чи не розповіли б ви нам, що це за винахід?
Тривога Грубера змінилася великим здивуванням. От тобі й маєш! Навіщо ректорові, докторові психології, та психіатрам його хімічний винахід? Він посміхнувся і сказав:
— Пробачте, пане ректор. Але якщо моєму винаходові треба зробити експертизу, то я гадаю, що ви й присутні, — одного пана я знаю, — аж ніяк не можете бути експертами в галузі хімії.
— Якщо хочете знати, то нам потрібна зовсім інша експертиза. І тому ще раз прошу розповісти нам про ваш химерний винахід, — сказав ректор так зухвало, що від образи кров шугнула в голову вченого.
— Думаю, що ви неспроможні будете визначити, чи химерний мій винахід, чи ні! — скрикнув він, підводячись. — І коли ви не маєте до мене іншої справи, крім цієї, то дозвольте мені залишити ваш кабінет…
Груберові на диво, ректор не тільки не розгнівався на цю різку вихватку, а навіть був з неї задоволений. Він весело посміхнувся й підморгнув психіатрам. Ті закивали головами. Мовляв, усе як слід…
— Пане доктор, заспокойтеся, — лагідно звернувся ректор до вченого. — Пробачте, якщо я вас образив. Я зовсім цього не хотів, коли назвав ваш винахід химерним. Різні химери бувають. Прекрасні теж, хоч це й звучить трохи неприродно. Не гнівайтеся на нас. Ці панове справді не хіміки. Вони психіатри, мої добрі знайомі. Вони почули від мене про ваше велике відкриття, а мені про нього сказали ваші колеги. Нам цікаво почути все з уст самого винахідника. Невже ж ви думаєте, що такі речі цікавлять тільки фахівців? Дуже прошу вас, сідайте, поговоріть з нами…
Спантеличений Грубер знову сів. Він нічого не розумів після цієї ректорової ласкавої промови. Невже ж йому тільки почулася зухвалість у попередніх його словах? А втім, може бути. Його нерви роздратовані від перевтоми, і він міг помилитися, Люди й справді просто зацікавилися його винаходом. Що ж, він може задовольнити їх цікавість.
І вчений почав розповідати про свій винахід…
— Пробачте, — перебив його психіатр, — не гнівайтеся на моє зауваження, але, розумієте, ми — не хіміки й не промисловці. І тому нас цікавить не так самий винахід, — на ньому ми мало розуміємось, — як наслідок цього надзвичайного винаходу. Оті кришталеві міста, що ви про них казали вашим колегам, ваші мрії про майбутнє людської культури у зв'язку з вашим відкриттям…
Грубер зашарівся. Йому лестило те, що вже, видно, в широких колах суспільства пішла чутка про його винахід, і люди розуміють його величезне значення. Такого успіху він навіть не сподівався. Він сказав:
— Що ж, я можу про це розповісти, бо я багато думав про наслідки того перевороту, який викличе мій винахід, але ж це тільки мрії. Життя, знаєте, складніше за наше уявлення про нього…
— Цілком справедливо, — відповів психіатр, — ви дуже логічно міркуєте…
Він підкреслив «логічно» й пильно глянув на свого колегу. Той кивнув головою й щось відзначив у своїй записній книжці.
— Але й мрії теж цікаві, — вів далі психіатр. — Вони ніби промінь прожектора, що освітлює майбутнє, — постарався він поетичною мовою привернути до себе вченого. Мрійники ж бо, а всі винахідники — мрійники, люблять поезію.
Бідолашний Грубер, не бачачи підготованої йому пастки, почав викладати свої чудесні мрії про кришталеву добу людства. Його думки від нервової перевтоми останніх днів трохи розбігалися. Щоб зосередитись, він дивився не на своїх слухачів, а у велике вікно кабінету, бо там, удалині, сяяли в промінні призахідного сонця величезні снігові верховини, — такі ж гарні, як кришталеві мрії молодого вченого… Йому не дали скінчити розповідь про них.
— Годі! — раптом різко й зухвало обірвав його ректор. — Досить ми наслухалися химер…
Приголомшений Грубер аж очима закліпав. Що це? Він марить чи це насправді? Звідки така раптова зміна в поведінці ректора?
— Панове! — урочисто звернувся той до психіатрів. — Я гадаю, що мені як психологові і вам як психіатрам уже цілком ясна картина. Надзвичайна дражливість, що її виявив своєю вихваткою пацієнт на початку нашої розмови, далі — ця одноманітна легковірність, з якою він повірив, ніби ми й справді цікавимося його химерними мріями, поєднана з хворобливою зарозумілістю, нарешті, ці чудні мрії… Всі ознаки маніакального божевілля!
— Що?! — скрикнув як обпечений Грубер, отямившись, нарешті, і зрозумівши, до чого йдеться. — Я бачу, що мене хочуть скомпрометувати! — кричав він, обурений тим, як легко його обдурили. — Я розумію. Тут діє закон конкуренції. Комусь треба поширити чутку, що винахідник — просто божевільний, щоб ніхто його не слухав… Цього не буде! Чуєте? Не буде! — наступав розгніваний вчений на свого ректора, в цю мить забуваючи про традиційну пошану до нього.