Кришталевий край
- Автор: Бузько Дмитро
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Кришталевий край». Краткое содержание книги:
Кришталевий край… Його вже бачив у своїх мріях учений. Але то були тільки мрії. Застосувати винахід на батьківщині, де саме настала страшна економічна криза, виявилося неможливо. Навколо винаходу зав'язуються різні інтриги, виникає гостра боротьба. Крупні капіталісти оголошують вченого психічно хворим і запроторюють його в будинок для божевільних.
Сумний кінець зовсім близько. А все ж вихід знайшовся. Який? Що зробив учений, щоб урятувати своє життя і свій винахід? Як склалася його доля?
Про все це ви довідаєтесь, прочитавши науково-фантастичний роман «Кришталевий край».
Видана вперше в 1935 році, ця книжка одразу завоювала собі широку популярність. Тепер, після тривалої перерви, роман «Кришталевий край» видається вдруге. Незважаючи на те, що книжка написана понад 20 років тому, її й тепер з інтересом прочитають молоді читачі.
І раптом Грубер чує Зіммелів голос…
— Пане доктор! Докторе! Де ви?
Грубер дивиться вниз і бачить, як старий біжить до кришталевого будинку і все кричить:
— Де ж ви, пане доктор?
В голосі старого бринить тривога і розпач. Що з ним? Хіба ж він не знає, де Грубер? Крізь прозорі мури та підлогу вченому видно, як старий маленькою комашкою забіг до вестибюля, кинувся до ліфта і вже, певне, ліфт мчить його вгору, бо комашка Зіммель росте, росте, росте без кінця. Ось він уже такий, як людина, ось уже більший, більший… І вже ціла гора, а не Зіммель, суне на остовпілого Грубера; із черева гори, як із кратера, гуде підземний, усе ж Зіммелів голос:
— Пане доктор! Ви заснули? А тут таке нещастя… «Що таке? Землетрус? — хоче спитати Грубер і вже чує могутні підземні поштовхи. — Треба рятуватися», думає Грубер і розплющує очі.
Перед ним Зіммель з двома поліцаями. В Зіммеля бліде обличчя, на обличчі жах. Очі темні від жаху, і старі висохлі губи тремтять.
Грубер миттю звівся на рівні ноги.
— Що сталося? — запитав тривожно.
— Те, чого можна було сподіватися, — відказав зів'яло старий. — Мої векселі сьогодні зранку опротестовано, мій завод зараз опишуть, запечатають, а мене… Але ж я не розумію, не розумію нічого, — раптом жваво і запально перебив сам себе старий, звертаючись до поліцаїв, — кредитори — мої давні приятелі. Не може бути, щоб вони раптом, не попередивши мене, зняли протест на векселі. І потім — навіщо мене арештовувати? Що я, пройдисвіт? Хіба мене не знають? Хіба я втечу?
Старший з поліцаїв знизав плечима.
— Нічого, мій любий пане, не знаю, — витиснув він з себе крижані слова, — такий наказ. Я його вам уже зачитав.
Переборюючи туман в голові, що лишився від химерного сну, Грубер, нарешті, зрозумів, у чому справа. Чому Зіммель так стурбувався? Та це ж дурниці. За кілька днів, ну, за тиждень, завод дасть стільки прибутку, що можна буде сплатити всі борги. Звичайно, арешт — неприємна штука, але… І він сказав:
— Пане Зіммель, я ручуся, що не більше, як за тиждень, я викуплю всі ваші векселі…
— Як? — зрадів старий, сподіваючись, що, може, вчений має великі гроші.
— Дуже просто, — відказав Грубер, — ваш завод виробить стільки посуду…
— Та хіба ж ви не чули? — в розпачі перебив його Зіммель. — Завод запечатають…
Грубер розгубився. Зіммелеві слова про те, що завод запечатають, дійшли до вуха вченого, але його мозок не міг сприйняти цього безглуздя. Навіщо ж у людини виривати змогу сплатити те, що він винний? Хіба кредиторам краще буде, коли старий, замість повернення їм боргу, сидітиме у в'язниці? Хіба хто купить цю руїну-завод з торгів? Учений спробував це довести поліцаєві.
— У мене є наказ, мій любий пане, і я його виконую, — сухо відказав той, — прошу мене не затримувати, бо незабаром поїзд. Пане Зіммель, ви просили дозволу побачитися з паном доктором, щоб доручити йому важливу справу, — звернувся поліцай до старого. — Отже, робіть швидше ваше доручення і ходімо до станції.
— Пане доктор, — кинувся старий підприємець до вченого, — благаю вас, їдьмо зараз до міста. Я певний, що все це якесь страшне непорозуміння. Ось вам адреси моїх кредиторів. Розкажіть їм про все. Покажіть контракт. Ось він…
Старий метушливо совав ученому в руки папери і запобігливо зазирав йому в очі. Груберові аж ніяково стало.
— Не турбуйтеся, пане Зіммель. Я зроблю все, — щиро запевнив він підприємця. — Ручаюся, що сьогодні ж увечері ви будете на волі.
Зіммель зітхнув. Він краще за мододого вченого розумів життя. Він догадувався, що вся ця історія щось таїть у собі. Певне, хтось могутній злякався конкуренції й опротестував векселі, скупивши їх у кредиторів. Отож мало надії. А втім, нехай доктор поклопоче. Може, щось і вийде…
— Час уже йти, — нагадав поліцай.
— Що ж, ходім, — відказав глухо старий. — Так ви з нами? — благально звернувся він до Грубера.
— Звичайно! Звичайно! — бадьоро озвався той.
Незабаром усі четверо — Грубер, Зіммель і два поліцаї — вже під'їздили до міста. Ще з вікна вагона Грубер помітив на пероні університетського кур'єра.