Місто заклиначів дощу
- Автор: Тимайер Томас
- Серия: Chroniken der Weltensucher #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-672-275-4
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Місто заклиначів дощу». Краткое содержание книги:
Це історія про людину на ім’я Карл Фрідріх Донхаузер, котрий називав себе сином великого натураліста Вільгельма фон Гумбольдта.
Разом зі своїми вірними супутниками він не раз навідувався до найвіддаленіших і найменш досліджених куточків Землі, стираючи одну за одною з карти «білі плями».
Він відкривав невідомі світові народи й племена, зав’язував дружбу з неймовірними істотами, відшукував фантастичні скарби і звідав при цьому просто-таки грандіозні пригоди.
Коли коляска наблизилася до воріт, з дерев’яної будки вийшов вартовий і, пильно глянувши на гостей, розчинив стулки воріт. При цьому він перемовився кількома словами з їхнім супровідником у бакенбардах.
Той прицмокнув і взявся за віжки. Коляска знову рушила й покотила по хрусткій білій жорстві головної алеї.
15
Альфонсо, чия роль і посада як і раніше залишалися неясними, направляв коней до парадного під’їзду. Оскар спантеличено розглядався на всі боки.
У парку було повно всіляких екзотичних тварин. Тут і там розгулювали павичі, антилопи і водяні олені мирно паслися на лужках, у кронах пальм хрипко кричали папуги. Коли б не могутні гірські хребти на обрії, можна було подумати, що ти в Берлінському зоопарку.
Альфонсо зістрибнув із передка, відкинув підніжку коляски, і члени експедиції вервечкою попрямували до сходів із напівкруглими сходинками, що вели до палацу.
— Мабуть, краще залишити Вілму в саду, — вирішив Гумбольдт. — Для дипломатичних прийомів вона вочевидь не годиться. Може статися неприємність, коли їй здумається справити природну нужду в палаці. Думаю, нудьгувати тут їй не доведеться.
Він опустив ківі на землю і злегка підштовхнув, додавши.
— Біжи, погуляй! Ми скоро повернемося.
Вілма по черзі поглянула на кожного з них, розчаровано дзьобнула щось на землі і гордовито пішла просто до павичів.
— Схоже, вона хотіла ув’язатися за нами, — зауважив Оскар. — Будемо сподіватися, що вона не буде занадто сердитися.
— Вона не злопам’ятна, — сказав Гумбольдт. — Якщо й злиться, то зовсім недовго.
— Прошу вас, пані й панове! — проворкував Альфонсо, який випередив їх і тепер очікував біля широких двостулкових дверей. — Його превосходительство чекає на вас із нетерпінням.
Пан Гумбольдт першим переступив поріг прекрасного палацу. Еліза пішла за ним, Шарлотта і Оскар трохи відстали.
Піднімаючись широкими сходами й відчуваючи, як ноги потопають у ворсі коштовних килимів, Оскар не переставав дивуватися. Досі мірилом достатку й багатства для нього був Гумбольдтів будинок, але змагатися з тутешньою розкішшю він, звичайно ж, не міг. Вази з напівкоштовних каменів, величезні дзеркала, кришталеві люстри, начищена бронза і червоне дерево — все сяяло й переливалося, як у печері Аладіна. Але замість того, щоб милуватися цією пишнотою, Оскар почував до неї дивну неприязнь.
— Ти мала рацію, — стиха промовив він, звертаючись до Шарлотти. — Це занадто.
— Нарешті ти збагнув, що я мала на увазі! — щоки дівчини палали від гніву, а очі блищали. Оскару ще не доводилося бачити її такою розлюченою. — Ким же треба бути, щоб жити серед усього цього, коли біля підніжжя цього пагорба натовпами блукають напівголодні і вбогі городяни! Хотілося б мені висловити цьому вельможі все, що я про нього думаю!
— Не здумай! — прошепотів Гумбольдт, який чув їхню розмову. — Тримайте себе в руках і припиніть базікання, ви просто не уявляєте, з ким маєте справу!
Альфонсо, який квапливо йшов на кілька метрів попереду, зупинився, урочисто відчинив двері, що вели до кабінету губернатора, і зробив запрошувальний жест:
— Вас чекають, панове!
Кабінет являв собою залу таких розмірів, що в ній цілком можна було б влаштовувати бали. Біля вікна в дальньому кінці кабінету спиною до них стояв приземкуватий огрядний чоловік, споглядаючи сад.
— Ваше превосходительство, наші гості прибули! — вигукнув Альфонсо. — Пані й панове, сеньйор Альварес!
Губернатор обернувся й обвів гостей швидким і гострим поглядом. Потім знаком дав Альфонсо зрозуміти, що більше не потребує його послуг, і розміреним кроком рушив назустріч гостям. Слуга вклонився і покинув кабінет, зачинивши за собою двері.
— Прошу вас, проходьте ближче!
Оскар помітив, що під пахвою у губернатора затиснутий короткий хлист.
— Велика честь для мене — приймати в цій скромній оселі нащадка великого Александра фон Гумбольдта! — вигукнув сеньйор Альварес.
— Не менша честь і для мене — користуватися вашою гостинністю, сеньйоре Альваресе, — дипломатично відповів учений.
— Чи приємною була ваша мандрівка? О, ви неодмінно маєте розповісти мені про Берлін! — коротким рухом губернатор відкинув із лоба пасмо волосся. — Кілька років тому я мав щастя побувати в цьому прекрасному місті. Воно справило на мене незабутнє враження! Але спершу я просив би вас представити мені ваш почет, сеньйоре Гумбольдте!
Голос цієї людини дзижчав, як муха, що потрапила в блюдце з медом. Розсипаючись у компліментах, він укрив руки дам поцілунками, і цей цілком звичайний ритуал виглядав у його виконанні мало не гротескно.
Тим часом Оскар пильно придивлявся до того, хто втілював вищу владу держави в місті Камана і всій великій провінції.
На зріст сеньйор Альварес був трохи вищий за півтора метра і при цьому вражаюче товстий. Його огрядність підкреслював дуже вузький чорний костюм, у який губернаторові невідомо як вдалося влізти. Зусилля для цього, мабуть, знадобилися чималі: вище коміра на його шиї горбилися могутні жирові складки, а ґудзики жилета загрожували будь-якої миті з тріском відскочити. Волосся цього пана було просякнуте потом і ароматичною олією, ще й завите. Що ж до обличчя, то, коли б не чорна широка борода, сеньйора Альвареса можна було б визнати за дуже зачереватілого брата-близнюка імператора Наполеона Бонапарта.
Захекавшись, Альварес нарешті покінчив із вітаннями і плеснув у долоні. Миттєво, немов із повітря, виник слуга — людина невизначеного віку з типовими рисами індіанця і малесенькими очима, що горіли з-під низько опущених брів, немов жарини.
— Можу я запропонувати вам чогось прохолодного? — звернувся губернатор до гостей. — Джерельна вода, фруктовий сік, охолоджене вино? Хочу відзначити, що вино у мене надзвичайно вишукане, а мої виноградники славляться на всю країну.
Гумбольдт і Еліза вирішили скуштувати вина, а Оскар і Шарлотта обмежилися соком. Слуга, уклонившись, зник так само миттєво, як і з’явився.
— Ваш слуга розуміє по-німецьки? — здивувався Оскар.
— Лише кілька слів, — відповів сеньйор Альварес. — Із часів експедиції Александра фон Гумбольдта Перу підтримує найдружніші відносини з вашою країною. Володіти німецькою в нашому вищому світі вважається гарним тоном, і слуги мимоволі дещо запам’ятовують. Але ви й уявити не можете, яка пекельна праця — видресирувати цих індіанських негідників і прищепити їм гарні манери! Досить лише відвернутися на хвильку, і вони відразу все забувають! Це схоже на боротьбу з вітряками.
— Сервантес, — пробурмотів Оскар.
Сеньйор Альварес щиро здивувався.
— Ти читав «Дон Кіхота Ламанчського»?
— Це одна з моїх улюблених книг, — відповів Оскар, нітрохи не покрививши душею. Йому подобалася ця історія про божевільного ідальго, останнього лицаря, що мандрував Іспанією і готовий був кинутися назустріч будь-якій небезпеці, хай вона навіть уявна.
— Я вражений, сеньйоре Гумбольдте, начитаністю вашого слуги, — вигукнув губернатор. — Мушу признатися, я навіть трохи заздрю вам. Чи не хочете ви його продати?
— О, ні, — розсміявся вчений. — У його послугах я сам постійно маю потребу.
— Дуже, дуже шкода.
Знову виник індіанець — цього разу з тацею. Поставивши її на стіл, він почав наповнювати келихи, кидаючи при цьому дивні погляди на гостей свого пана. Коли настала черга Гумбольдтовому келиху, слуга загаявся і пролив кілька крапель густого червоного вина, негайно діставши за свою необачність удар хлистом.
— Нерозторопний бовдур! — проричав сеньйор Альварес по-німецьки, а потім продовжив, уже іспанською: — Ти не здатний навіть на таку дрібницю, як налити вина гостям! Зараз же прибери на столі і забирайся геть!
— Слухаюся.
Знову просвистів хлист.
— Як я велів тобі називати мене?