Чорнильна смерть

Фарид розповідав Меґі, як важко тепер потрапити до Омбри, і вона переказала Мо кожне його слово:

— Вартові — вже не ті невинні йолопи, які стовбичили там раніше. Коли тебе запитають, чого тобі треба в Омбрі, добре подумай, що казати. Хоч би що вони вимагали, будь смиренний і покірний. Щонайменше вони обшукають тебе. Інколи декому щастить, і вони просто моргнуть: проходь!

Їм не пощастило. Вартові зупинили їх, і Меґі воліла б стримати батька, коли один солдат кивнув йому, щоб він спішився, і суворо звелів показати взірець його мистецтва. Поки вартовий розглядав книжку, яку Мо зшив з материних малюнків, Меґі, сповнена страху, запитувала себе, чи не бачила вона це обличчя під потьмянілим шоломом ще в Сутінковому замку і чи не знайдуть ножа, захованого в поясі Мо. За самий тільки ніж вони можуть убити його. Ніхто в Омбрі, крім окупантів, не мав права на зброю, але Батист пошив пояс так вправно, що навіть недовірливі руки вартових не намацали нічого підозрілого.

Меґі раділа, що Мо має з собою ніж, коли вони проїхали крізь окуту залізом міську браму, повз списи варти, і потрапили в місто, яке належало тепер Змієголову.

Меґі не була в Омбрі, відколи разом із Вогнеруким подалася до таємного табору шпільманів. Здавалося, ніби минула ціла вічність відтоді, як вона бігла вуличками з Резиним листом у руці, який сповіщав, що Мортола вистрелила в батька. Вона на мить притулилась обличчям до спини Мо, щаслива, що він знову поряд із нею, живий і цілий, і що вона нарешті зможе показати йому те, про що так багато розповідала: Бальбулюсову майстерню і книжки Тлустого князя. На одну неоціненну мить вона забула про страх, і, здавалося, Чорнильний світ належить тільки йому та їй.

Омбра подобалася Мо. Меґі бачила це на його обличчі, помічала, як він озирався і щоразу стримував вуздою коня, щоб глянути вздовж кожної поперечної вулички. Дарма що слідів окупантів годі було недобачити, про колишню Омбру нагадували башти, колони й арки, вирізьблені руками каменотесів. Їхнє мистецтво годі було стерти, а їхні витвори, розбиті, вартували б не більше, ніж камінь під ногами. Отож під вікнами і балконами Омбри й далі цвіли кам’яні квіти, навколо колон і карнизів зміївся плющ, а обличчя на жовтих піщаникових стінах висолоплювали язики з ґротескно викривлених пащ і плакали кам’яними сльозами.