Чорнильна смерть
- Автор: Функе Корнелия
- Серия: Tintenwelt-Trilogie #3
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 978-966-421-067-3
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чорнильна смерть». Краткое содержание книги:
У книжці «Чорнильна кров» це вміння працює в зворотньому напрямку, і Меґі з Мо вписано до нечувано лихого чорнильного світу.
І от нарешті у «Чорнильній смерті» головні герої змушені жити у вигаданому світі, сповненому викликів і небезпек, позаяк сюжет розгортається злощасно. Здається, що вони назавжди загубилися поміж обкладинками. Та з'являється надія на визволення. Але за умови, що Меґі і Мо зможуть переписати минулі помилки й укласти небезпечну угоду зі смертю.
— Мені шкода, Феноліо, — тільки й сказав Орфей із тією зарозумілістю, якої він так майстерно навчився надавати своєму обличчю (маску ревного учня він давно вже скинув), — але ця книжка належить мені. Чи, може, ти хочеш серйозно заявити, мовляв, автор — природний власник кожнісінького примірника написаної книжки?
Чванькуватий жовторотий жевжик! Як він розмовляє з ним, творцем усього навколишнього, навіть повітря, яким він дихає!
— Ти знову хочеш почути від мене щось про смерть? — Феноліо насилу вступив у розтоптані черевики. — Навіщо? Щоб ти й далі вдавав перед бідолашним хлопцем, ніби повернеш Вогнерукого від білих жінок, а він і далі служив тобі?
Фарид зціпив вуста. Куниця Вогнерукого сонно кліпала очима на його плечі, — або, може, це була інша?
— Що за дурниці ти знову верзеш! — В Орфеєвому голосі відчувалась гіркота (як легко образити його!). — Невже я створюю враження, ніби мені важко знайти слугу? Я маю шість служниць, одного охоронця, одну куховарку і хлопця. І будь-коли можу найняти ще й інших слуг, якщо буде потреба. Ти достеменно знаєш, що я хочу повернути Вогнерукого не задля хлопця. Вогнерукий належить до цього сюжету. Без нього він наполовину втрачає свою вартість, це квітка без цвіту, небо без зір…
— Ліс без дерев?
Орфей почервонів, мов мак. Ах, яка насолода — дурити його, одного з нечисленних друзів, які лишились у Феноліо.
— Старий, та ти п’яний! — засичав Орфей. Інколи його голос міг бути дуже неприємним.
— П’яний чи ні, але у словах я тямлю у сто разів більше за тебе. Ти працюєш тільки з уже вжитими словами. Розпорюєш, що знаходиш, і зшиваєш по-новому, ніби сюжет — пара старих шкарпеток! Тож не розповідай мені, якою має бути роль Вогнерукого в цьому сюжеті. Можливо, ти пам’ятаєш, що одного разу я вже дав йому вмерти, перше ніж він сам вирішив піти до білих жінок! Хто ти такий, що прийшов сюди й читаєш мені настанови про мій сюжет? Краще поглянь на це! — Феноліо гнівно показав на блискуче феїне гніздо над своєю головою. — Строкаті феї! Відколи вони звили своє страхітливе гніздо над моїм ліжком, мені сняться вночі огидні сновиддя! Крім того, вони крадуть у синіх фей їхні зимові припаси.
— Гай-гай! — Орфей стенув пухкими плечима. — Але ж вони все-таки гарненькі, га? Як на мене, коли всі були блакитні, панувала монотонність.
— Як на тебе? — Феноліо крикнув так гучно, що одна зі строкатих фей припинила свої одвічні теревені й визирнула з крикливого гнізда. — Тоді опиши собі власний світ! Цей світ мій, розумієш?! Мій! Мені шкода, що ти партачиш у ньому. Признаюся, я скоїв у своєму житті кілька помилок, але приписати тебе сюди — моя найстрашніша помилка!
Орфей з нудьгою розглядав свої нігті. Вони були обрізані по саму рипицю.
— Я вже не можу слухати таке, — сказав він загрозливо тихим голосом. — Усі ці «ти приписав мене сюди, вона вчитала мене» — балачки! Єдиний, хто тут і досі читає та пише, — це я. Старий, слова вже не належать тобі, і ти знаєш про це!
— Вони знову належатимуть мені! І перше, про що я напишу, — про зворотний квиток для тебе!
— Невже? І хто читатиме ті казкові слова? Як я знаю, ти, на відміну від мене, потребуєш читця.
— Ну то й що? — Феноліо так близько підійшов до Орфея, що той роздратовано кліпав, дивлячись на нього своїми далекозорими очима. — Я попрошу Мортимера! Його недаремно назвали Чарівновустим, дарма що тепер звуть по-іншому. Запитай хлопця! Без Мортимера він би й досі був у пустелі і прибирав верблюжий послід.
— Мортимер! — Орфей, хоч і силувано, спромігся зневажливо посміхнутися. — Невже твоя голова так утопилась у вині, що ти вже не знаєш, що відбувається у твоєму світі? Він уже не читає. Палітурник тепер із більшою охотою грає розбійника — роль, яку ти скроїв якраз для нього.
Охоронець щось буркнув, мабуть, то мав бути сміх. Що за огидний тип — це він чи Орфей приписав його?
Феноліо з хвилину дратливо розглядав дебелого вахлая, що хизувався м’язами, а потім знову обернувся до Орфея.
— Я нічого не викроював для нього! — промовив він. — Якраз навпаки: я використав Мортимера як викрійку для цієї ролі… І він, за чутками, які доходять до мене, добре грає її. Та це аж ніяк не означає, ніби Сойка перестав бути Чарівновустим. Уже не кажучи про його обдаровану доньку.
Орфей знову розглядав свої нігті, а його охоронець тим часом доїдав рештки сніданку Феноліо.
— Он як! А ти знаєш, де він? — наче мимохідь запитав Орфей.
— Авжеж. Він їде… — Феноліо враз замовк, бо хлопець раптом став перед ним і затулив йому долонею вуста. Чому він усякчас забуває його ім’я? Бо ти старієш, Феноліо…