Пан Халявський
- Автор: Квитка-Основьяненко Григорий Федорович
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Борис Дмитрович Антоненко-Давидович
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Пан Халявський». Краткое содержание книги:
Діло пішло в нас напрочуд успішно. Проте навчання моє відбувалося келейно, потай від усіх. Пан Книшевський хотів батенька й матінку кинути в захват несподівано, як успіхами й інших братів, а саме: Петрусеві, як я й сказав, дивовижно повелося в читанні, після трьох літ вчення не було тої книги церковного друку, котру він не міг би розібрати, й читав шпарко. Одної неділі, коли батенько й матінка були в церкві, раптом виходить читати апостола… хто ж? — Петрусь!.. Подумайте самі, будь ласка: хлопчик на дванадцятому році, не довчивши й дев'ятої кафізми — читає апостола! Та ще як читає! Без лестощів сказати, діло се давноминуле, і ми ж з ним усе життя сварилися та позивалися, а проте саме так, начебто пан Книшевський читав: так саме виводить, так само понижує, отак і оксії… Ні, брат мав незвичайний розум! Звісно, горлянка дитяча, не то що дзвінка, різка горлянка пана Книшевського — та се також чудо в своєму роді, бо все ж таки горлянка, як на вік, то рідкісна!
Не можна було, не розчулившись, дивитись на батенька й матінку. Вони, батенько, втирали сльози радості; а вони, матінка, клали доземні поклони й тут же поставили велику свічку. Пан Тимофтій одержав поза тим, що належало йому, мірку луччого пшеничного борошна та мішок гороху, а Петрусеві по обіді дали поласувати бузиновим цвітом, вареним у меду.
Горбань Павлусь також знався на письмі: то що його натура була вітрогонна, то він усе робив — як тепер кажуть — «негляже». Він схильний був більше до всяких штук: дістати чого треба з матінчиної комори без допомоги ключа; нашкодивши щось сам, перекласти провину на невинного, з явної халепи викрутитися — на все те він був великий мастак; проте дзвіниця була його улюблена робота. І, кажучи справедливо, як він дзвонив, так се просто диво! А втім, не подумайте, що його хто вчив або показав метод — пан Книшевський або Дриґало, наш плішивий паламар; честю моєю запевняю, що ніхто його не повчав, а він так, сам од себе: натура, або, краще сказати, природа, така. Не з хвальби скажу, а як уп'ять до слова трапилося, що я удостоївся на своєму віку бути в Петербурзі й прислухався, як дзвонять… Бував і в Москві, чув усякі дзвони… Добре воно, та все ж не те, що Павлусеве дзвоніння; нехай собі столичні жителі хоч ображаються, та я правди не затаю.
Діло давнє, він хоч і брат мій, і вже вмер, та я скажу, що він видзвонював усякі штучки: вмів на дзвонах показувати, як качки кахкають, гуси гелгають, півні кукурікають… Та чого він тільки не показував! Навіть до того дійшло, що удавав, як дячиха на пана Тимофтія бурчала й гризла його: се він показував маленькими дзвониками… та як затріщить, засокоче, ну чисто наче чуєш: «Згинь, пропади твоя голова, старий, незграбний, тарататарата…» — як звичайно жінки гризуть чоловіків. А великий дзвін показував гнівного пана Книшевського, що немовби бурчав: «Бабо, годі тобі». Великий художник був брат Павлусь!
Одного разу пан Книшевський послав Павлуся оддзвонити по вмерлому обивателю, що був багатий і лишив велике сімейство. Павлусь відзначався, а дяк біля дзвіниці читав сімнадцяту кафізму, як міру, бо заплачено за подзвіння щедро.
У той час батенько з матінкою були на проходці й підійшли до дзвіниці послухати незвичайне дзвоніння.
— Хто то так зворушливо дзвонить? — спитали матінка в пана Книшевського.
— Один з моїх школярів, — сказав лукаво пан Книшевський, урвавши стих псальми.
— Майстерно! — сказали батенько.
— Явственно віддає, — казав далі дяк, — і скорботу дружини, і плач чад, і дзвін полишених грошей, їх-бо ж чимало остася.
— Накажіть йому, пане Тимофтію, — сказали матінка, — коли він передзвонить, нехай прийде до мене: я дам йому мочене яблуко, щоб потішився, як він потішив мене своїм подзвінням.
— Сіє можна учинити сю мить, — сказав пан Книшевський, махнувши рукою, щоб Павлусь перестав дзвонити й зійшов.
Злізши з дзвіниці, брат Павлусь явився перед очима батьків моїх — і радісний вигук їхній спинив глаголання дякові. Годі описати батеньчине захоплення, коли вони побачили й переконалися, що й у другого їхнього сина, покривдженого натурою, котра зробила на спині його величенький горб, відкрився талант, та ще й надзвичайний. Сповнені радості душевної, як ніжні батьки, вони навперемінки голубили Павлуся й повели з собою, щоб погодувати його молочною кашею, приготованою для них після проходки. А панові Книшевському, — ні сіло ні впало, бо зовсім не вчив Павлуся сієї штуки, — батенько подарували копицю сіна, а матінка клубок валу[2] на ґнотики в каганці.
2
Грубі нитки з клоччя.