Полон

— Не підкажете, котра година? — пошепки спитала вона.

Усі мовчали, лише Журналіст посміхнувся:

— Тут немає часу. Навіть важко збагнути — коли день, а коли ніч.

— Скільки ви тут сидите? — наївно поцікавилася в нього Жінка.

Журналіст відповів не відразу. Нервово облизав губи, кілька разів примружився, потім заговорив:

— Давно. Мене взяли, коли ще місто штурмували. Напевно, щось не те зняв. Те, що не можна давати в ефір.

— Як же ви забрели на їхню територію?

— Тоді ця територія ще нашою була. Щось гуркнуло, земля зверху посипалась, я нічого не збагнув. Отямився — вони наді мною стоять: «Привіт, мордяко». Старший їхній переглянув матеріал на камері й каже мені: «Ну, дядьку, ти геть не те назнімав». Як піонер попався. А згодом сюди мовчуна кинули.

Журналіст кивнув у бік Льотчика, вона з цікавістю подивилася на побитого чоловіка.

— Так ви мовчун?

Льотчик повернув голову в її бік. Було видно, що кожен рух тіла дається йому з нестерпним болем. Льотчик кивнув Жінці й відвернувся. Тоді вона навкарачки підповзла ближче до нього й заглянула в очі. Льотчик витримав її погляд і сильніше стиснув губи. Журналіст посміхнувся:

— Та не буде він з вами говорити.

У його словах прозвучав і сарказм, і ненависть, і злоба. Жінка сіла поруч з Льотчиком і витягнула вперед втомлені ноги. Журналіст продовжував посміхатися, але вже беззлобно, навіть сумно.

В кутку заворушився Музикант. Жінка мигцем глянула на нього й пошепки звернулася до Журналіста.

— Як же його сюди занесло?

— Прямо з концерту взяли.

— Концерт? Тут? Це ж самогубство їхати сюди.

Вона ще раз зміряла поглядом Музиканта. Він відчув її погляд і спробував виправдатися:

— Я народитися тут.

Музикант говорив із чутним акцентом, але ж усі вже знали, що він американець, тому не виправляли. Жінка зацікавлено глянула в його бік:

— У тебе тут родичі?

— Мабуть, так, є, я не встиг зустрічатися. Мені зробити арешт.