Книга Балтиморів

— Та не міг я заснути. Не люблю я цього інтернату. Закортіло погуляти трохи на свіжому повітрі.

Вони вийшли до приймальні, де на них уже чекав Арті Кровфорд.

Вуді ще раз подякував дядечкові Солові.

— Ви мій рятівник, пане Ґольдмане.

— Ну, цього разу я не дуже став у пригоді.

— Але ж ви завжди приходите, щоб відборонити мене.

Він дістав із кишені сім доларів і простягнув дядечкові Солові.

— А це що? — поспитався той.

— Це все, що в мене є. Я хочу заплатити вам. Щоб віддячити за те, що витягли мене з гівна.

— Не можна казати «гівно». І ти не повинен платити мені.

— Ви перший сказали це слово.

— Так не можна було робити. Мені шкода.

— Пан Кровфорд каже, що людям треба завжди якось віддячувати за надані послуги.

— Вуді, ти що, хочеш віддячити мені?

— Так, пане Ґольдмане. Дуже хочу.

— Ага, то зроби так, щоб тебе більше не затримували. Ото й буде найбільша віддяка для мене, найвищий гонорар. Хочу побачити, як через десять років ти навчатимешся в престижному університеті. Як станеш гарним, успішним юнаком, а не правопорушником, що півжиття збув у в’язниці.

— Так і буде, пане Ґольдмане. Ви пишатиметеся мною.

— І, зроби мені таку милість, не називай мене паном Ґольдманом. Називай мене Солом.

— Авжеж, пане Ґольдмане.

— Гаразд, іди собі й постарайся стати путньою дитиною.

Та Вуді був хлопчина з почуттям честі. Він хотів таки віддячити моєму дядечкові за поміч і наступного дня прийшов до нього в кабінет.

— Чому це ти не в школі? — розізлився дядечко Сол, угледівши його на порозі.

— Я хотів вас побачити. Я повинен обов’язково зробити щось для вас. Ви так добре ставитеся до мене.

— Можеш вважати, що це життя тобі допомогло.

— Я можу постригти ваш газон, якщо хочете.

— Не хочу я, щоб хтось стриг мій газон.

Та Вуді наполягав на своєму. Йому хотілося будь-що зробити ідеальний газон.

— Розумієте, я зроблю це бездоганно. У вас буде такий газон, що всі аж очі витріщать.

— З моїм газоном усе гаразд. Чому ти не на уроках, га?

— Бо я хочу ваш газон постригти. Це принесе мені величезне задоволення, бо в такий спосіб я віддячу вам за те, що ви такий добрий до мене.

— Пусте.

— Мені хочеться цього, пане Ґольдмане.

— Вудро, зведи праву руку, будь ласка, і повторюй за мною.

— Так, пане Ґольдмане.

Він підняв праву руку, і дядечко Сол виголосив:

— Я, Вудро Маршалл Фінн, присягаюся, що віднині ніколи не влізу в гівно.

— Я, Вудро Маршалл Фінн, присягаюся, що віднині ніколи не влізу в… Ой, ви ж казали, що не можна промовляти слова «гівно».

— Ага, справді. Тоді кажи: присягаюся, що віднині ніколи не влипну в халепу.

— Присягаюся, що віднині ніколи не влипну в халепу.