Книга Балтиморів
- Автор: Диккер Жоэль
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-644-2
- Переводчик: Леонид Григорьевич Кононович
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Книга Балтиморів». Краткое содержание книги:
Хтозна, як примудрився Гіллель лише за декілька днів настроїти проти себе всеньку школу. Вчинивши цей подвиг, він зіпсував стосунки з усіма вчителями, бо знаходив помилки в підручниках, поправляв їм хибну вимову латинських слів і ставив запитання, що були невластиві для його віку.
— У третьому класі дізнаєшся, — сказав йому вчитель.
— А чому не зараз, я ж запитав?
— Бо так треба. У програмі для вашого класу цього нема.
— То, може, ваша програма не відповідає класові?
— То, може, це ти, Гіллелю, класові не відповідаєш?
У шкільних коридорах тільки він і впадав в очі. Носив картату сорочку, яку застібав під самісіньке горло, щоб не видно було футболки, яку вбирав під спід, сподіваючись, що його мрія колись таки втілиться: він порозстібає ґудзики і постане перед усіма непереможним атлетом, який завиграшки жбурляє м’ячі в кошик під захоплений галас учнів. Його наплічник був напханий книжками зі шкільної бібліотеки, і він ніколи не розлучався з баскетбольним м’ячем.
Ще й тижня не минуло, як його життя у школі Оук-Трі стало справжнісіньким пеклом. Річ у тім, що на нього завзявся куций здоровань Вінсент, пострах усього класу, якого всі прозивали Кнуром.
Важко сказати, чому він став Гіллелевим ворогом. Передовсім слід зауважити, що і сам той Кнур, як видно із його прізвиська, був мішенню для кпин у школі. На перерві всі затуляли носи і кричали: «Що смердить, неначе срака? А це тхне наш друг Кнуряка!» Кнур кидався на них, але діти розбігалися немов стало наляканих зебр, і до рук йому потрапляв тільки найслабший, Гіллель, якому і перепадало на горіхи за всіх. Зазвичай Кнур лише руку йому викручував, остерігаючись, щоб на більшому не застукали його вчителі, й казав: «Начувайся, Креветко, я тобі ще втру маку!» Після уроків Кнур прожогом біг на баскетбольний майданчик, де Гіллель кидав м’яч у кошик, і всіляко знущався з нього, а всі тільки спостерігали за тим видовиськом. Він хапав його за комір, тягав по землі й давав ляпаси, радіючи, що всі плескають у долоні.
Оскільки Гіллеля завжди можна було зловити, то Кнур узяв за звичку систематично його катувати. Допіру закінчувались уроки, хапав його і вже не випускав із рук. Зрештою всі учні почали вважати Гіллеля білою вороною. Минули три тижні, і він почав благати матір, щоб вона не посилала його до школи в Оук-Парку, але тітонька Аніта попросила сина триматися. «Гіллелю, дитино, не можемо ж ми весь час переводити тебе зі школи до школи. Якщо це триватиме далі й ти не зможеш пристосуватися до шкільного середовища, доведеться віддати тебе у спеціальну школу…» Казала вона це дуже ніжно і з відтінком фаталізму. Гіллелеві не хотілося ні матір засмучувати, ні перебиратися до спеціальної школи, тому він змирився зі щоденним лупцюванням після уроків.
Я знаю, що тітонька Аніта водила його крамницями, щоб убрати в одяг, який носять усі хлопчаки його віку. Виряджаючи сина до школи, вона казала: «Не виділяйся, добре? І заведи собі друзів». Та ще й давала йому смачних булочок, щоб він міг почастувати ними однокласників і щоб за те вони його полюбили. А він відповідав їй: «Знаєш, мамо, за булочки друзів не купиш». Вона збентежено дивилася на сина. На перерві Кнур витрушував його наплічник додолу, брав ті булочки і гамузом запихав йому до рота. Увечері тітонька Аніта питала: «То що, сподобалися булочки твоїм друзям?» — «Ще й як». Наступного дня вона давала йому їх іще більше, не підозрюючи, що прирікає сина на розтягування рота. Та сцена поїдання булочок мала величезний успіх: учні збиралися довкола Гіллеля в дворі, щоб поглянути, як той клятий Кнуряка запихає їх йому в горлянку. І всі кричали: «Жери! Жери! Жери! Жери!» На той галас нагодився хтось із учителів, який урешті поставив Гіллелеві погану оцінку і записав у його щоденнику: «Полюбляє привертати увагу, не любить ділитися».
Занепокоєна тітонька Аніта повела Гіллеля до педіатра, який весь час наглядав за ним.
— Пане лікарю, він каже, що не любить школу. Він кепсько спить, мало їсть. Відчуваю, що з ним щось недобре.
Лікар обернувся до Гіллеля.
— Гіллелю, твоя матінка правду каже?
— Так, пане лікарю.
— Чому ти не любиш школу?
— Не школу, а інших дітей.
Тітонька Аніта зітхнула.
— Завжди те саме, пане лікарю. Каже, що це інші діти винні. Та ми вже змінили декілька шкіл…
— Ти розумієш, що як не докладеш зусиль для того, щоб влитися в колектив, то потрапиш до спеціалізованої школи?