He відпускай мене
- Автор: Ишигуро Кадзуо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-295-6
- Переводчик: София Юрьевна Андрухович
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «He відпускай мене». Краткое содержание книги:
«Не відпускай мене» у перекладі Софії Андрухович — перша книжка Кадзуо Ішіґуро, видана українською мовою. Оформили видання Назар Гайдучик та Оксана Йориш, роботи яких наче стоп-кадри з намальованого кіно додали тонкій емоційній напрузі тексту ще й гри світлотіней та динамічних акцентів.
— Гейлшем. Мабуть, то була прекрасна місцина.
Наступного ранку, коли я намагалась відволікати його розмовами і поцікавилась, де саме він виростав, донор назвав якийсь заклад у Дорсеті, а на його вкритому плямами обличчі з’явилась нова болісна міна. Тоді я і усвідомила, як йому прикро це пригадувати. Натомість він бажав почути про Гейлшем.
Тож протягом наступних п’яти чи шести днів я ділилась із ним усім, що могло його зацікавити. Він лежав, цілковито поглинутий розповіддю, і ніжно усміхався. Розпитував про речі важливі і неважливі. Про наших вихователів, про те, як кожен із нас тримав під ліжком скриньку з колекцією, про футбол, про стукачів, про стежку, яка оперізувала основну будівлю, всі потаємні закутки і щілини, про ставок із качками, про їжу, про те, який вид відкривався туманного ранку на поля з класу мистецтва. Іноді він просив розповідати те саме знову і знову. Так, ніби досі не чув, просив знову описувати те, що я вже описувала вчора. «А у вас був спортивний павільйон?» «А хто з вихователів був вашим улюбленцем?» Спершу я думала — це дія ліків, але потім усвідомила, що свідомість у нього достатньо ясна. Він хотів не просто слухати про Гейлшем, а запам’ятати Гейлшем — ніби то було його власне дитинство. Він знав, що його шлях от-от завершиться, і тому робив це — просив мене описувати різні речі, щоб вони могли ввібратись, щоб, може, протягом тих безсонних ночей, наповнених ліками, болем і виснаженням, розмивалась межа між моїми і його спогадами. Отоді я вперше і зрозуміла, по-справжньому зрозуміла, як нам пощастило — Томмі, Рут, мені і всім іншим.
Подорожуючи сільською місцевістю, я досі звертаю увагу на речі, що нагадують мені про Гейлшем. Можу проминати вкрите імлою поле чи, спускаючись схилом у долину, побачити вдалині частину великого будинку або ряд тополь на пагорбі, розташованих по-особливому — і думаю: «Мабуть, це тут! Я знайшла його! Це таки справді Гейлшем!» Далі до мене доходить, що це неможливо, і я продовжую їхати, а мої думки кудись відлітають. От, зокрема, коли трапляються павільйони. Я помічаю їх по всій країні, їх зводять на краю футбольних полів — невеликі збірні будівлі білого кольору з рядом вікон, розташованих неприродно високо, майже заправлених під карниз. Мені здається, їх багато будували у п’ятдесяті та шістдесяті — і наш звели десь тоді. Якщо мені доводиться проминати такий, я не відводжу від нього погляду, поки це можливо, і одного дня розіб’ю таки машину, але це мене не зупиняє. Недавно я проїздила порожньою місцевістю у Ворсетерширі і побачила павільйон біля крикетного поля — точнісінько як наш, у Гейлшемі, і я навіть розвернула машину і повернулась, щоб поглянути вдруге.
Ми любили наш спортивний павільйон — може, тому що він нагадував гарненькі котеджі: у часи нашої юності знімки цих споруд зберігали у фотоальбомах. Пам’ятаю, як у молодших класах ми благали вихователів, щоб наступний урок нам провели в павільйоні, а не у звичайному класі. У середній школі — нам виповнилося дванадцять і мало стукнути тринадцять — павільйон став місцем, де можна було никатись із найкращими друзями, коли з’являлась потреба заховатися від решти Гейлшема.
Павільйон був великий, достатній для одночасного перебування двох окремих компаній, які б одна одній не заважали. А влітку на веранді могла зависати ще й третя група. Однак в ідеалі всі хотіли, щоб це місце належало тільки їм, тож навколо нього часто відбувались суперечки і махінації. Вихователі завжди повчали нас, щоб ми поводились цивілізовано, але на практиці тільки наявність у компанії сильної особистості давала можливість відстояти користування павільйоном під час перерви чи після занять. Сама я не була тюхтійкою, але користуватись павільйоном нам вдавалось завдяки Рут.
Зазвичай ми просто розвалювались на стільцях і на лавках — нас було п’ятеро, а якщо приходила Дженні Б., тоді шестеро — і віддавались пліткам. Ці розмови могли вестися лише тоді, коли ми ховались у павільйоні. Ми обговорювали те, що нас турбувало, заливались реготом чи ревіли від люті. А зазвичай — просто розслаблялись там із найближчими друзями.
Того конкретного дня, який я зараз маю на думці, ми стояли на стільцях і лавках, прикипівши до високих вікон. Звідти нам відкривався широкий огляд на Північне спортивне поле, на якому десяток хлопців із нашого року та старшокласників збирались грати у футбол. Яскраво світило сонце, але перед тим, здається, ішов дощ, оскільки я пригадую, як промені мерехтіли в багнюці серед трави.