Безцінний
- Автор: Милошевский Зигмунт
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: РІДНА МОВА
- ISBN: 978-966-917-075-0
- Переводчик: Юрий Георгиевич Попсуенко
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Безцінний». Краткое содержание книги:
Під час пошуків мистецького шедевра герої натрапляють на слід таємниці, яка може докорінно змінити новітню історію світу. Можновладці ладні зробити все, щоб ніхто не зміг наблизитися до розкриття цієї таємниці.
«Безцінний» — це також коментар до сьогодення в іронічному, смішному і безкомпромісному стилі, до якого звикли читачі «Зерна правди» і «Терапії злочину».
Польщі, яка за своєю звичкою вкотре перестала існувати. Землі на заході включно з рідною Романові Познанню були анексовані Рейхом, східні прикордонні області зайняли радянці, решта окупованої Польщі з Варшавою і Краковом була об’єднана в дивне утворення під назвою Генеральне губернаторство. Губернатором став Ганс Франк, доктор права й улюбленець Гітлера, який любив називати себе королем Польщі й справно виконував свою місію, розв’язуючи єврейське питання остаточно, а польське питання ефективно — так, щоб нація перетворилася на збіговисько тупих рабів.
Франк, як і належить королю Польщі, зазвичай хазяйнував у Вавелі, але щойно відкрив для себе розташоване біля підніжжя гір Закопане, що нагадувало йому баварське Шлірзее, одразу відчув себе там як удома. Негайно наказав перейменувати найрозкішніший татранський готель на Калятівках — винятковий, розташований на галявині, в серці гір, оддалік від курортної цивілізації — на Берґхауз Кракау, оточив його есесівцями і влаштував там шикарну резиденцію, в якій проводив майже кожний вік-енд. Сидів на терасі, вдивлявся у Каспровий Верх і посьорбував свій улюблений до холери міцний чай із дещицею молока, який йому подавав Роман Клосович.
На другий день Різдва 1944 року Роман до пізньої ночі снував між кухнею й апартаментом номер сімнадцять на другому поверсі. Тут ніхто не розважався, ніхто не святкував, на диво не було навіть жодних шльондр. Роман бачив і чув речі, що їх бачити й чути не повинен був, але мешканці апартаментів потилицями відчували подихи червоноармійців, що дислокувалися вже не за сотні, а за десятки кілометрів від Кракова й готувалися до подальшого наступу. Це вони були проблемою, а не кельнер із «великими» вухами.
О другій ночі нервово метушився по своїй кімнатці під дахом і не міг вирішити, чи йти до Анелі, чи, може, це все-таки було не на часі.
О другій п’ятнадцять прийняв рішення. Триває окупація, ніхто не знає ні дня, ні години[1], тож усе-таки піде і власне так і пояснюватиме, що триває окупація і так далі. Аж раптом прочинилися двері, й він побачив у них не Анелю, а знайомого йому лише з вигляду симпатичного есесівця, одного з головних преторіанців Франка.
Роман подумав, що якби пішов до Анелі раніше, то, мабуть, його однаково знайшли б, але, принаймні, не довелося б помирати незайманим.
— Слухай уважно, двічі не повторюватиму, — озвався есесівець чистою польською мовою, передаючи йому металевий предмет. — Маєш негайно вийти і втекти з цим до Словаччини, у Закопаному надто багато ґуралів діють на два фронти. Сховайся, війна за декілька місяців закінчиться. Не уявляю, що тоді буде, але як настане кінець, ти мусиш передати це Каролеві Естрейхеру з уряду в Лондоні. Повтори.
— Каролеві Естергазі.
— Естрейхеру. Повтори.
— Естрейхеру.
— Добре. А тепер забирайся. Вдягнися тепліше, погода псується.
— Але…
— Забирайся.
Роман розглядав предмет, який на вигляд був як звичайнісінький металевий термос, коли есесівець ще раз вистромив голову з-за дверей.
— Я не повинен тобі цього казати, але в тебе в руках найбільша таємниця цієї війни. Тож не розчаруй мене, хлопче. Ти наша єдина надія. А тепер забирайся.
Одягнувся й вийшов у ніч, почувався як герой.
О третій удосвіта віяло вже жахливо, але сніг тільки починав падати, бачив навіть впродовж якоїсь миті вогник проміжної станції канатної дороги на Мисленіцьких Турнях. Вершина Каспрового Верху вже тоді була у полоні хуртовини, що шаленою лавиною накочувалася на долину.
О четвертій заметіль досягла долини. Перший удар снігової стіни звалив його з ніг, від цієї миті він безперервно почувався як шматок м’яса, вкинутий до міксера зі жменею снігу й кількома грудками льоду. Людський крижаний коктейль, авжеж, майн гер, уже готую.
О п’ятій уперше подумав про смерть. Не як про певне закінчення, а як про підступну іронію долі. Було б навіть смішно, якби саме цієї миті його не взяла в полон татранська погода. Почав уявляти собі Анелю, аби не думати про те, скільки пальців йому доведеться ампутувати після цієї пригоди. І стало йому прикро, що він, такий рафінований міщанин із порядної родини, не годен поводитися з дівкою так як годиться. Перший-ліпший ґураль вже давно б їй засадив, а він цілий рік підлещувався, розводив теревені, правив компліменти, голубив косу. І тепер виявляється, що помре незайманим. Пречудово.
1
Євангеліє від Матвія, 25:13. (Тут і далі — прим. ред.).