Гумовий Київ рожевих мрій
- Автор: Кожухов Денис
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Дуліби
- ISBN: 978-966-8910-36-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гумовий Київ рожевих мрій». Краткое содержание книги:
А тепер Макс — у Києві. Він сидить там вже довго й не збирається приїздити — не має змоги. Я нудьгую за товаришем і охоче б його почув, а тим більше — побачив. Лунає другий дзвінок, я вмикаю зв'язок і радісно кажу:
— Ало! Здорово, брате! Як ти?
— Усе добре, — відповідає Максим. — Невдовзі приїду.
— Надовго чи, як минулого разу, на день? — питаю.
— Цього разу на місяць. Я вже в Києві не буду працювати — поїду до Москви, — каже він гордовито.
— Ти що, здурів? На чорта вона тобі потрібна? Там побудеш, і знову додому захочеться, а в Києві, дивись, вже й квартиру проґавив, знаєш сам, що хату в столиці знайти не так вже легко, — накинувся я на Макса.
Атой за своє:
— Так, знаю, але в мене є перспектива, і я її не хотів би втратити. Краще спитай у когось із друзів, чи хто не збирається їхати до Києва працювати, бо я можу їм залишити квартиру.
— Гаразд, — відповів я, — а які умови?
— Шістсот тридцять гривень щомісяця за кімнату в комуналці. Будинок дуже старий, зате в центрі міста, біля метро «Республіканський стадіон».
— Добре… — і раптом я затнувся. — СТОП! А якщо я приїду туди? Якщо домовлюсь з чуваками, з якими граю в одній банді, і приїду до Києва та будемо там займатися музикою, так же можна?
— А скільки чуваків? — діловито поцікавився Макс.
— Шість, разом зі мною, — видихнув я.
— Багато, — розтягуючи голосні літери, проспівав Максим чорне слово.
— І ніяк не можна? — все ще сподіваючись, поцікавився я.
— Ну, добре, щось вигадаю. Давай, готуй там своїх бійців, а я спробую домовитися. І ще, приїхати треба не пізніше п'ятнадцятого лютого, бо туди швидко когось заселять.
— Добре. Дякую, друже. Тримайся там — скоро буду.
Ми попрощалися, і, приголомшений таким розвитком подій, я помчав хуткіш до Шполи.
Під'їхав до БК, облишив свій «Дніпро» біля входу й кинувся до приміщення — там ще нікого не було. Страх, чого коштувало моїм легеням це очікування — я викурив півпачки цигарок за двадцять хвилин і скурив би більше, якби не почув знайомий гомін друзів-музикантів, що наближалися до музичної кімнати. Я терпляче їх дочекався і, потиснувши кожному руку, запропонував усім вийти до коридору на перекур. Сам, поглянувши на цигарку, заштовхнув її назад до пачки — не варто.
Я повідомив друзям про те, що їду до Києва. На мене чекає велике майбутнє: листівки від фанаток, виступи в концертних залах столиці, слава, пристойні гроші, а не жалюгідні подачки, і автографи, автографи, автографи… Моя розповідь була розкішною і щедро прикрашеною. Так, і все мною сказане йшло від серця — я вірив, і вірю у те, що говорив, й ні на крок не відступлюся.
— Друзі мої! Сьогодні, мабуть, найурочистіший день в моєму житті — я відчуваю шкірою, що у нас з'явився реальний шанс звідси видряпатися. Я розумію, що деякі з вас ще навчаються, але то ваші проблеми. Я кидаю в цьому, вже минулому житті, все: батьків, родичів, жінку, — УСІХ. Я не можу більше жити в цьому лайні, в цій клятій битовусі, коли тебе не розуміє навіть піввідсотка населення міста, в якому ти живеш. Люди, котрі сміються, коли я їм кажу, що пишу книжку, не можуть жити зі мною на одній території — я залишаю їх для того, щоб знайти інших людей. Якщо і там на мене чекає бидляцька натура, то мені не залишається нічого іншого, як піти до лісу, чи пустелі і жити там на самоті, бо це все мене вже так дістало, що через п'ять років сивина в моєму волоссі буде помітніша, а ще через п'ять по мене приїде машина з червоними смугами на борту, але не для того, щоб лікувати, а щоб констатувати…