Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського [Сповідь]

Заняття юного Франческо і його молодшого брата Ґерардо з Конвеневоле да Прато відбувались у Карпантра, прованському містечку в політичній орбіті Авіньйона, тодішнього центру католицизму, місця французького полону пап («вавилонського полону», за влучним висловом Петрарки, який згодом нещадно критикував розкіш і звичаї папського Авіньйона), де, нарешті, осіла родина флорентійських вигнанців, після Ареццо, Інчізи, Пізи і невдалих спроб відвоювати втрачене становище у Флоренції.

Сер Петракко, керуючи освітою сина, вирядив його в Монпельє, на вивчення юриспруденції, яку юнак на все життя зненавидів не менше, ніж Авіньйон. Він сам потім змалює випадок, коли батько, приїхавши у справах в Монпельє, вирішив перевірити старанність сина в навчанні, і, застукавши його за студіюванням древніх, кинув шкідливі книжки у вогонь. Юнак у відповідь розридався, і розчулений батько власними руками вихопив з полум’я примірник Вергілія і «Риторику» Цицерона. Вивчення права продовжилось у Болоньї, але з перервами, і тільки до батькової смерті.

Осиротіли брати Франческо і Ґерардо доволі рано: на час батькової смерті старшому, Франческо, заледве виповнилось 22 роки. Елетта, їхня «найкраща мати в світі», померла молодою. Франческо написав на її смерть одну з перших своїх поезій: 38 рядків, за числом прожитих мамою років.

Видається, саме завдяки батьковим авіньйонським заслугам перед папою Франческо отримав становище «світського каноніка», що давало йому сякі-такі засоби до прожиття і не передбачало особливих турбот. Взагалі, відтоді синекура – у тій чи іншій формі – давала йому якщо не цілковиту незалежність, то, принаймні, можливість займатись тим, що серцю любо, і світський канонік Франческо, понад усе цінуючи особисту свободу, до кінця життя полював на нові приходи-канонікати (sine cura, буквально – «без турбот»: своєрідна папська стипендія, або грант). До того ж, навчаючись у Болонському університеті і покрутившись при Папській курії, він набув корисні знайомства, зокрема з родиною Колонна – нащадками аристократичного давньоримського роду.

Інша біографічна подробиця, визначальна, увійшла в шкільні підручники і згадується навіть у найкоротших словникових статтях, де між інформацією про дату та обставини народження і про дату та обставини смерті неодмінно буде сказано, що «в літо Господнє 1327, зранку 6 квітня, у соборі Святої Клари, в Авіньйоні» Франческо побачив Лауру, кохання до якої вилилось у кількасот поезій, які він писав усе життя і які визначили розвиток європейської поезії на кілька сторіч.

Починається період у житті Франческо Петрарки, особливо «бідний на зовнішні події»: він відвідує Гасконь, супроводжуючи єпископа Джакомо Колонну; виконує в Авіньйоні доручення кардинала Джованні Колонни; відвідує (найімовірніше, з таємними дорученнями родини Колонна) Північну Францію, Фландрію, Південну Германію; подорожує з численними дорученнями містами Італії; вирушає морем в Іспанію, в Англію. В усіх своїх подорожах Петрарка ніколи не нехтує нагодою познайомитися зі збірками рукописів у монастирях і приватних бібліотеках по всій Європі. Він не просто колекціонує стародавні рукописи як старожитності, а занурюється в їхні тексти як у віртуальну реальність, переймаючись ідеями і духом античності. Він згодом листуватиметься з античними авторами. Разом з тим Петрарка не пориває з високою духовністю християнства – Блаженний Августин стане його співрозмовником. Поет сплатить високу ціну за намагання поєднати у собі античний світогляд і вчення про спасіння, земне кохання і християнський аскетизм: суперечності виллються у глибоку духовну кризу. Але про це трохи згодом.