Озерний Вітер
- Автор: Покальчук Юрий Владимирович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Озерний Вітер». Краткое содержание книги:
А коли настала осінь, холодало, з початком заморозків, опускався Волин разом із Царівною О на дно Озера і після прощального бенкету засинав у знемозі від утоми за ціле літо, аби прокинутися знову навесні і поринути у вири літніх буянь.
Раз по раз виникало у нього питання і бажання спізнати більше про себе і про довколишній світ. Але відповіді на найголовніше питання не давав йому ніхто, бо, певне, ніхто й не знав справжньої відповіді.
Багато знала Царівна О. Їй належало знати, вона ж бо була Володаркою Озера, Озерного краю.
Вона знала й те, що бентежило Волина, що викликало у нього неспокій, що виринало несподівано серед усіх ігр і розваг, пестощів і шалів.
Царівна О могла і не могла розповісти Волинові найголовнішого, бо це могло б означати руїну, коловерть, зміну, небезпеку для їхніх взаємин, для усього того ладу, того внутрішнього миру, в якому жив Волин.
Перша відповідь була дуже проста – саме Царівна О створила Волина таким, яким він був зараз, створила його для себе, бо закохалась у дітвака, і раптом заманулося їй виростити собі коханця, назавжди юного і прекрасного. Так з’явився Волин на дні Озера. Чи краще сказати – ось чому з’явився Волин в Озерному краї.
Колись дуже давно (хто може виміряти той час!) із родини, яка прихистилася біля лісового озера, зник хлопчик. Ясноокий і високочолий, світловолосий і стрункий. Жив він перед тим у людській родині, мав батька й матір, братів і сестер. Але якось життєва буря – чи то й війна, чи то мор – вибила людей на час із їхніх родових гнізд, і вони заглибились у ліси й пущу, аби перечекати лиху пору, аж доки можна буде повернутися в домівку.
Волин зростав у лісі напрочуд добре, знав чимало з його таємниць. Лісові трави і звірі з раннього дитинства були хлопчикові друзями, відкривали йому свої таїни. Перше розуміння лісу перейшло до Волина від бабусі, яка зналася на лікуванні й чаклуванні. Бабуся вчила Волина і приказувала: «Це тобі не вічне життя, дитинко! Доля в тебе нелегка, виняткова! Ти у нас зірочка в небі, ясне світло! Аби ж ти лишався з нами довше, приніс би нам щастя!»
Батьки Волина сміялися і було навіть лаяли стару: «Що ти таке кажеш, бабо? Дивись, ще наврочиш!»
Баба відказувала: «Я віщую лиш те, що зірки пророчать, що написано у Книзі життя! Кажу, що бачу, дарма мене звинувачуєте! Доля в нього особлива! Він буде над усіма, для всіх, усіма люблений...»
Бабуся померла, коли вони ще жили в селі і Волин мав десь із дев’ять років. Він дуже побивався за бабусею, бо без неї почув себе раптом, навіть при батькові й матері, ніби самотнім.
Як вона померла, пішло усе в родині невлад, одне лихо за одним почали стукати у двері, аж доки не наскочила справжня біда – чужинське нашестя – і не вигнало усю родину світ за очі з рідної хати.
Бабусю поховали на околиці села, неподалік від садиби Волинових батьків. Не минуло й року, як виросла на могилі розлога калина, та ще й на диво одразу ж заплодоносила. Маленький Волин часто приходив туди, сідав під деревом і подумки розмовляв з бабусею. Йому не раз здавалося, що він чує її, що говорить вона до нього шерехом калинових листочків, усміхається калиновими ягодами, повними і червоними, хоч усього їх вродило першого літа три брості.
Волинові якось дня тихенько нашурхотіла на вухо саме калина, що надходить біда. Він розповів усе вдома, і батько його, Стир, спершу посміявся з його слів, а потім споважнішав.
Якщо бабуся говорила з онуком і з тамтого світу його попереджала, то могло бути правдою. Видно, коли відходила вона у потойбічний світ, що зветься Нав, то запримітила собі стежку, якою йшла. А такій людині, кажуть мудрі, боги можуть посприяти повернутися у наш, людський, світ, який зоветься Яв. Є ще й третій світ – Прав, але це вже світ, у якому живуть лише Ті, що все знають, Боги Світу.
Коротше кажучи, Стир потроху готував запаси харчів і всякого начиння про той випадок, коли б довелося кудись тікати, чи пересиджувати біду. Час, однак, минав, усе було тихо й спокійно, пересторога не справджувалась. Стир не лаяв Волина і не нагадував йому про, здається, неслушну бабусину пересторогу з того світу.
Та син якось сам сказав йому:
– Бабуся казала, що ми тікатимемо, а потім я надовго піду в далекий світ.
На його слова цього разу вже менше звернули увагу, а згодом і розмови про це втихли. Волин і далі багато часу проводив у лісі І в лісовому житті знаходив для себе більше розваг, ніж вдома зі своїми двома меншими братами і двома старшими сестрами.