Полтава
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #4
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Полтава». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
У повicтi хронологiчно продовжено оповiдь про життя i дiяння славетного гетьмана часiв Полтавської битви — до i пiсля її завершення.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
— І тую-то красавицю, тую богиню вислав був електр саський з оливною гіллячкою миру до нашого короля. Приїхала з дуже поважними листами. Ексцеленція Піпер може потвердити. Він їх читав.
— Гадаю, — відповів Піпер, — що слова графа Реншільда мойого потвердження не потребують.
— Але ж ви ті листи читали, ви балакали з графинею Кенігсмарк.
— Ви також.
— Так тоді бачите.
Гострий ніс Гермеліна повернувся вліво і, ніби рогачка в воздусі, повис між двома суперниками.
— Як бачу, то оба панове молилися до цеї богині.
— Щось також! — спротивився Піпер.
— Я вже раз просив пана секретаря не перебивати мені! — гарячився Реншільд.
— Pax vobiscum! [8] — мирив їх Норберг. — Продовжайте, ексцеленціє, оповідання про прегарну даму. Не можемо її мати між собою, так най хоч почуємо про неї.
Реншільд став перед Норбергом, заложив ліву руку в кишеню, а правою жестикулюючи, говорив:
— Отже, тая прегарна дама, вислана для мирових переговорів, а властиво, щоб миролюбиво настроїти короля...
— Щоб соблазнити його, — втрутив Піпер, але Реншільд пустив це слово мимоходом і кінчив:
— Тая дама не удостоїлася навіть оглядати обличчя нашого божеського монарха. Не помогла й протекція екс-целенції Піпера.
— Aні ваша, — додав Піпер.
— Ані моя, хоч я не такий всесильний, як ви, — король не допустив її до себе.
— І добре зробив, — завважав Піпер. — Бо хтозна-як на тім вийшла би була Швеція.
— Раз тільки, — продовжав Реншільд, — графиня Кенігсмарк стрінула короля у вузькій вулиці, вискочила з карети і підступила до нього.
— А король? — відізвалося нараз кілька голосів.
— Що король?
— Король усміхнувся тим своїм усміхом, котрий нам боком лізе, зняв капелюх, кивнув головою...
— І що? І що?
— Завернув конем і почвалав дальше... Це була одинока аудієнція, якої удостоїлася в нашого короля найкраща жінка XVIII століття.
На хвилину в гетьманській світлиці зробилося тихо. Тільки поліна сухих дровець тріщали в печі, озарюючи червоними блисками вояцькі постаті лицарів Карла XII.
— Нічого поганого я в тім не бачу, — почав Гермелін наново.
— А невже ж я кажу, що король поступив погано? — поправив його Реншільд. — Я тільки пригадав тую пригоду на доказ, як дивно король Карло відноситься до жінок, не дивно, — можна сказати, ненормально!
— Чого-то ви ще не вигадаєте, екецеленціє, — противився Гермелін. — На мою гадку, пригода з графинею Кенігсмарк служить доказом, що його величність король Карло — чоловік незвичайний, прямо одинокий у своїм роді. Вісімнадцятилітнім хлопцем увійшов до воєнного шатра, як затворник до своєї печери і сказав: "Ніс sunt tabemacula mea, hie habitabo in aetemum!" [9] І додержує слова. Жінок не пускає туди, як не пускають їх козаки на Січ. І пощо б пускать? Щоб позбавили його сил, як Самсона, заволоділи ним, як Цезарем, розжалобили до сліз, як Олександра Великого? Серце нашого короля — це нездобута твердиня, і є тільки одна жінка на світі, котра може увійти до неї.
— Котра? Котра? — спитало кілька голосів нараз.
— На ім'я їй Валькіра... [10] — відповів Гермелін.
— А я знаю ще другу, — додав Реншільд.
— Кажіть!
— Смерть, — сказав, неначе свиснув, Реншільд, і в гетьманській світлиці знову зробилося тихо.
Дивно, як привикли були до того слова лицарі Карла XII, і як все ж таки немило вразило воно їх, вилітаючи з рум'яних уст ексцеленції Реншільда.
— Ексцеленція граф Реншільд, — почав по хвилині задуми Гермелін, — нічо нового нам не сказав.
— Nihil novi sub soli [11], — боронився Реншільд.
— Всі ми скорше чи пізніше матимемо честь повівати цю небажану гостю. В тім тільки річ, як ми привітаємо її. Гадаю, що Carolus rex вийде їй назустріч, як ніхто другий у світі. "Ти перша жінка, котрої силі піддаюся", — скаже він. А вона пригорне його до себе і відповість: "Ти перший мужчина, якому я на голову складаю такий лицарський вінець".
— І що ж нам з того? Що з того Швеції і цілій Європі? Найкраща смерть не варта поганого життя!
— De gustibus non est disputandum [12].
Огонь на мармуровім коминку блиснув сильніше, і дровця стали тріщати з якоюсь несамовитою силою, ніби притакували словам королівського секретаря, а його ніс ще гірше загострився, як загострюється звичайно в мерця.
Хто глянув у вікна, мимохіть погадав собі, що до кождої шибки прилипала душа котрогось з тих численних товаришів, що полягли в останніх боях, такими дивовижними взорами розмалював був ті шибки незвичайно сильний мороз.
Нараз ексцеленція Піпер плеснув у долоні, і на порозі появився гетьманський підчаший.
— Чи ви загріли вже те вино, яке його величність князь гетьман Мазепа вселаскавіше зволив призначити на покріплення наших надміру виснажених сил?