Коні не винні
- Автор: Коцюбинский Михаил Михайлович
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Коні не винні». Краткое содержание книги:
Хазяйка чекала, щоб подали печеню.
- Тепер дiйснiсть дивнiша за сни! - стиснула вона плечима i подивилась кудись на стелю. А Антоша i пiдхопив:
- Що правда, то правда. Таке дiється навкруги, що не знаєш, чим i скiнчиться. Вчора, кажуть, землi барона Клейнберга мужики заорали. Вийшли з плугами на поле цiлим селом i прогнали баронових орачiв.
- Як! Вже забрали?
- Ф'ю-ю! - свиснув Антоша. - Нема вже в барона маєтку, та й сам утiк… Страх що дiється всюди, а тут ще ви, татку, з своїм лiбералiзмом.
- Ах, ах! - зiтхнула хазяйка дому.
- Ну, нам не доведеться тiкати, - засмiявся Аркадiй Петрович. - Нас не зачеплять. Правда, Мишко, нам нiчого з тобою не буде? Правда, собако? - Вiн лоскотав їй морду, а вона розкривала рожеву пащу, брала злегка його палець у зуби i крутила обрубком хвоста. - Я своїх думок не маю потреби таїти… - Вiн вийняв палець i тримав на одшибi. - Ну, от. Мужики мають право на землю. Не ми обробляємо землю, а вони. Ну, от. Я i кажу се оддавна…
- Аркадiй!.. Laissez donc… le domestique ecoute!..[1] Софiя Петрiвна з жаху заговорила басом. Однак се нiтрохи не помогло.
- Бо ти б, серце, вiчно панувати хотiла. Доволi. Попанувала - i годi. Треба ж i другим. Не бiйсь, всеї землi не одберуть, лишать трохи i нам… так, десятин з п'ять… Я на старiсть за баштанника буду. Надiну широкий бриль, запущу бороду аж по пояс. Я буду садити, ти вибирати, а Антоша возити у мiсто… Ха-ха!..
- Вiн ще жартує!
Софiя Петрiвна сердито обвела оком цiлу родину i чотирьох собак, що сидiли за столом, але спiвчував їй тiльки Антоша.
На знак протесту вiн налив собi чарку горiлки, вихилив зразу i, одкинувшись в крiслi, заклав руки в кишенi своїх офiцерських штанiв. Жан спокiйно жував печеню пiд захистом "мiноносця", Савка робив таку мiну, наче його в хатi не було, а Лiда розтягнула уста i перегнулась до батька.
- Я була певна, що-о…
Але Антоша не дав їй скiнчити:
- Жартувать добре в родинi, а нащо ж тато проповiдує се мужикам. Вони настроєнi так, що щохвилини чогось чекаєш…
- Я не жартую. Пора одкинути забобони. Як хочеш їсти - працюй, моє серце. Ну, от.
Вiн був веселий, розвивав далi свiй план i з побiльшеним апетитом накладав на тарiлку цiлу купу салати, не помiчаючи навiть, що бiдна забута Мишка, не спускаючи з нього очей, безперестанку облизує морду та крутить хвостом.
- Лiда в своїй чудеснiй сукенцi, що так їй до лиця, щоранку буде виганяти корову, а вечорами доїти, пiдкасавши подолок… Ха-ха!..
- Щодо мене, то я…
- От i прекрасно…
Подавали солодке. Савка гримiв ложечками i протягав бiлi у рукавичках руки мiж лiктi панiв й собачi морди. Жан посадив пляму з сметани на адмiральську тужурку, i "мiноносець" старанно зчищав серветкою мокре. Такса Софiї Петрiвни лизала тарiлку, а Мiльтончик, забувши пристойнiсть, скавчав потиху, щоб звернути на себе увагу.
- Аркадiй! Тобi покласти ще крему?
- Клади, клади, ma cherie[2], я сьогоднi голоден. Нi, таки справдi вiн чув бадьорiсть по сьогоднiшнiй сходцi, де рiшуче стояв за те, що народ має право на землю.
- Блажен, iже i скоти милуєть… - одповiв текстом на свої думки мовчазний Жан i освiтив бiльмами щетинасте обличчя. - Мiноносце! Дай папiроску…
- Єсть!
- Браво, Жан, браво!.. - розсмiявся Аркадiй Петрович. - То ж скоти, а то люди…
Ну, починались тексти з святого письма. Антоша терпiти не мiг їх. Вiн кинув в куток кiмнати зiбгану хустку, а Нептун скочив й принiс. Забавно було дивитись, як Нептун на бiгу хляпав обвислим вухом i трiпав бiлу поноску пiд чорним холодним носом.
- Нептунi Iсi!..
Вiн обережно вийняв з рота собацi мокру од слини хустку.
Але Нептун раптом застиг. Пiдняв голову вгору i грубо два рази гавкнув. Занепокоїлись iншi собаки, а Мишка кинулась до дверей i, пiдгорнувши пiд себе куценький хвостик, заллялась дзвiночком.
- Хто там? Подивись, Савка.
Савка вернувся i ознаймив, що прийшли мужики.
- А! Мужики… Клич їх сюди.
- Аркадiй, може б, ти перше скiнчив обiдать. Вони почекають.
Аркадiй Петрович нiзащо не хтiв… Вiн вже скiнчив. Мужики увiйшли i купою стали бiля порога. Був межи ними i Бондаришин, що грошi узяв, а не виїхав нинi на панове сiно.
- А що скажете, люди?
Люди мовчки тупались на однiм мiсцi, бiлi, як вiвцi в своїх полотнянках, i дивились на блискучий посудою стiл, за яким засiдали пани i собаки.
- За яким дiлом прийшли?
Рудий Панас клiпнув оком на сивого Марка, а той штовхнув лiктем Iвана. Iван же думав, що найкраще скаже кум Бондаришин, i всi у згодi заморгали на нього. Бондаришин не смiв вийти з тiсної купи i звiдти вклонився ласкавому пану.
- Прийшли до пана погомонiти за землю.
- Я дуже радий. За яку землю? Бондаришин замовк i озирнувся на кума. Тодi Iван помiг:
- За панську, прошу ласкавого пана…
- Що тепер, значить, такi часи настали… - додав Марко…
- Та й пан самi нам казали… - не втерпiв Панас. А Бондаришин вже закiнчив:
- От громада i присудила… Будемо одбирати землю од пана…
- Що?
Аркадiй Петрович несподiвано крикнув.
Вiн встав з-за столу i наблизився до них з серветкою у руцi.
Але люди були такi спокiйнi, наче прийшли порадитись тiльки у звичайних хазяйських справах.
Сивий Марко теж уклонився низенько i зашамкав покiрно:
- Ми не хочемо кривдити пана… щоб усе мирно, по-божому було…
- Цитьте, нехай говорить кум Бондаришин, - одвiв дiда рукою рудий Панас.
Тепер вже цiла родина - Софiя Петрiвна, Антоша i Лiда - покидали свої мiсця i встали за плечима хазяїна дому.
Лиш слiпий Жан лишився сидiти, свiтячи бiльмами на собак, що лизали тарiлки.
А Бондаришин провадив так само покiрно i наче байдужно:
- Борони боже… лишимо й пановi трохи земельки… на яку грядку, на цибулю, значить, чи що, щоб закришка була… та на крокет…
- Ах, ах! - зробилось млосно Софiї Петрiвнi, i поки Лiда подавала їй воду, Антоша заклав руки в офiцерськi штани i процiдив крiзь зуби:
- Вот негодяи!..
- Ми вже так через те, що пан були добрi до нас, спасибi ласкавому пану, - кланявся Бондаришин.
- Аякже… Грiх що казати… всi люди пана "татком" взивають… - гудiли за ним.
- Ну, добре, - стримав образу Аркадiй Петрович. - Не одрiкаюсь од своїх слiв… Коли так присудила громада…
В його голосi чувся вже лiд.
- Аркадiй! Що ти говориш!.. Як смiєте ви!.. - хвилювалась Софiя Петрiвна.
Антоша поривався щось говорити, i синi жили наллялись в нього на бiлому лобi.
- Так отак, пане… за два днi маємо свято, тодi громада й подiлить землю. А тим часом нехай пан собi помiркують, де їм лишить на грядки… чи коло дому, чи в полi.
- Звiсно, що коло дому… ловкий погнiй… i наручно буде… - вирвався з радою рудий Панас.
- За два днi вже пан самi обмiркують… Ми не хочемо зразу… бо ви в нас добрi, спасибi ласкавому пану i вашiй панi… Вони нас нiколи не забували…
- Авжеж… чи порошку там, чи мазi якої… звiсно, нашi пани… Оставайтесь здоровi…
I поки виходили люди, усi стояли немов закляклi, тiльки Аркадiй Петрович теребив в руцi серветку.
Але Софiя Петрiвна отямилась скоро:
- Аркадiй! Ти збожеволiв! Ти не смiєш оддавати землi. Ти маєш дiти!..
- Это нельзя оставить! Тут нужны меры… - гарячився Антоша i так штовхнув Нептуна, що собака заскавучала пiд ногами у нього.
Тiльки Лiда все ще прихильно витягала до батька свою одкриту шию i розтягала в усмiшку, правда, блiду, широкий рот.
- Ах, дайте ви менi спокiй! - роздратовано скрикнув Аркадiй Петрович. - Зрозумiйте, нарештi, що я iнакше не можу…
Зiбгав серветку, кинув на стiл i вибiг з хати. Серед гвалту i метушнi, що знялись по тiм, Жан пробасив раптом:
- Ну, мiноносце, розводи пару. Пора нам рушати в далеку плавбу…
- Єсть! - стрепенувсь "мiноносець".
Але плавба не вийшла.
Усi рiшили, що зараз треба порадитись вкупi, i запросили Жана.
А щоб прислуга не чула, взяли його пiд руки i вийшли з їдальнi разом зо всiми псами.
Тiльки Мишка десь щезла.
Мишка знайшла хазяїна свого аж в кабiнетi. Стояв пiд скляними дверима, що вели на терасу, i стежив, як з докучним дзижчанням билась об шибку муха. Мишка ткнулася носом об його чобiт, але вiн її не помiтив. Тодi вона заскакала на дверi, щоб дiстать муху, але не зловила, утомилась i лягла у кутку на подушку.