Іудаїзм і сіонізм

Не заперечуючи ролі релігії взагалі і бога Ягве зокрема, Юліан вважає, що це не бог всесвіту, а місцевий бог, покровитель Палестини, такий, який є в кожного народу. А іудаїстське духовенство у «святому письмі» намагалось довести саме всесвітнє панування бога Ягве, Весною 1947 року п'ятнадцятирічний йорданський бедуїн Мухамед-ад Діб, шукаючи свою вівцю, що загубилась, зайшов до печери «Хірбет Кумран» (руїни Кум рана) біля старого Ієрихона. В одній з штолень він натрапив на глиняні посудини на зразок грецьких амфор, у яких були складені шкіряні сувої з письменами. Звістка про це привернула увагу істориків і археологів світу. Під час розкопок було знайдено тисячі стародавніх релігійних рукописів, текстів на шкірах, папірусах, черепках, металі, кераміці, на кам'яних і дерев'яних посудинах, а також знаряддя праці і зброю. В печерах Кумрана знайдено майже всі складові частини Біблії — Ісход, Левіт, Буття (з П'ятикнижжя), причому в багатьох варіантах, а також книги «великих» і «малих» пророків, Второзаконня та ін. Для науковців, що досліджують біблейські міфи, така знахідка виявилась справжнім скарбом. Нові матеріали розкопок підтвердили висновки науки про довгий історичний шлях розвитку як самої релігії, так і «святого письма» — Біблії.

Матеріали кумранських розкопок ще до кінця не вивчені. Але й те, що зроблено, становить великий інтерес для науки. Кумранознавство, що виникло у зв'язку з кумранськими знахідками, далі розвінчує Тору як «святе письмо», як «богоодкровення». Виявилось, зокрема, що знайдені численні варіанти біблейських текстів істотно відрізняються від нинішніх редакцій. Вони цілком заперечують іудейську легенду, нібито пророк Мойсей одержав від бога «святий» текст Ветхого завіту в готовому вигляді, І переконливо підтверджують науковий висновок про те, що становлення іудейської релігії, яка змінювалась у відповідності з духом часу і в залежності від соціально-економічних змін у житті народу, було довготривалим процесом.

Аналіз Тори свідчить, що вона стала ідейною основою рабовласництва. Щоб посилити її суспільну роль і залякати віруючих, жерці від імені бога написали в ній: «Якщо знехтуєте мої настанови… то я всемірно збільшу кари за гріхи ваші… Небо ваше зроблю як залізо, а землю вашу як мідь; і марно буде виснажуватись сила ваша, і земля ваша не дасть проростань своїх, і дерева… не дадуть плодів своїх».

Тора стала типовим виразом системи релігійних заборон, що існували тоді на Сході. Вона приписувала іудеям чинити особливі обряди, виконувати особливі ритуали, щоб закріпити в свідомості євреїв ідею про винятковість прихильників бога Ягве. Тим самим Тора збудувала духовний мур навколо євреїв, що призвело до відокремлення в їх свідомості свого буття від життя і прагнень інших народів стародавнього Сходу.

Проте дальший розвиток продуктивних сил у Палестині, зростання товарного виробництва розширили зносини євреїв з сусідніми народами, оскільки цього не в останню чергу вимагали інтереси імущого класу — рабовласників, купців, лихварів.

Прийнято вважати, що перше велике розселення євреїв по країнах Сходу почалось після завоювання Ізраїльської держави Ассірією. У 722 році до н. е. ассірійський цар Саргон II продав багато Ізраїльтян у рабство в різні країни Середземномор'я, Так почалася діаспора — розсіяння євреїв по інших країнах.

У 586 році до н. е. південна єврейська держава Іудея також була повойована цього разу Месопотамією. За наказом вавілонського царя Набу Кадур Уссура (Навуходоносора), було зруйновано єрусалимський храм Соломона. Згодом Іудея взагалі перестала існувати як держава. Родову іудейську знать (близько 750 чоловік) відправлено у вавілонський полон[8]. Сільське ж населення Іудеї (хліборобів, виноградарів тощо) залишено на місці, частина його навіть одержала землю. Потім ці звичайні на ті часи події — падіння Єрусалима, «вавілонський полон» — іудаїсти видавали ледве не за світову катастрофу, яка нібито визначила дальшу долю й хід історії суспільства в цілому. Ототожнюючи з усім єврейським народом жменьку відведених у полон рабовласників і жерців, сіоністські історики зображують епоху «вавілонського полону» як період особливого «напруження єврейського духу», коли «виковувалася світова релігія іудаїзму», створювався «етичний монотеїзм» і т. д, і т. п. Насправді становище основної маси населення Палестини в ті часи нічим не відрізнялось від умов життя населення інших малих держав, яке грабували і підкоряли економічно сильніші рабовласницькі держави.

Після падіння Вавілону, у 538 році до н. е., чимало потомків полонених єврейських аристократів з дозволу нового володаря Сходу — перського царя Кіра повернулись на батьківщину і навіть з рабами. В той же час трудящі євреї Палестини, рятуючись від своїх і чужих гнобителів, переселялись в інші сусідні країни.