До питання про ідеологію Організації українських націоналістів (ОУН). Аналітичний огляд

Чи не найбільш усталеним терміном для окреслення ідеології та політичної практики ОУН 1930–х років у західній науковій літературі став «інтеґральний націоналізм» — поняття, яке до цього застосовувалось щодо французького радикального монархічного націоналізму початку XX ст. У рамках цього родового поняття зазвичай об’єднують європейські право–радикальні, тоталітаристські рухи першої третини XX ст.

Автор найбільш відомої праці про ОУН Джон Армстронг, спираючись на узагальнення одного з піонерів наукових досліджень націоналізму, Карлтона Дж. Гейза, визначає такі світоглядні параметри українського «інтеґрального націоналізму»:

1) віра в те, що нація є найвищою цінністю, якій мають бути підпорядкованими усі інші;

2) апеляція до містичної ідеї єдності всіх особистостей, що складають націю, зазвичай основаної на тому припущенні, що в одне органічне ціле їх об’єднують біологічні характеристики або незворотні наслідки спільного історичного розвитку;

3) підпорядкування раціональної, аналітичної думки «інтуїтивно правильним» емоціям, ірраціональність;

4) наявність харизматичного лідера чи еліти націоналістів–ентузіастів, які вважаються уособленням «волі нації»;

5) культ дії, війни та насильства, які вважаються вираженням вищої біологічної життєздатності нації»[5].

Ці риси, за Армстронгом, були спільними для націоналістичних рухів, які з’явилися в Європі у 1920–ті роки, і український «інтеґральний націоналізм» (саме ОУН була, як він вважає, носієм цієї ідеології), не являв виключення, тим більше, що цей рух значною мірою був продуктом копіювання європейських зразків. При цьому варто взяти до уваги одне зауваження Дж. Армстронга: «інтеґральний націоналізм» за своєю природою є рухом окремих націй, а не універсальною ідеологією, і послідовники останнього відкидають систематичні раціональні програми.

На думку Дж. Армстронга, в українському варіанті «інтеґрального націоналізму» можна також знайти «міцні елементи ліберальних, демократичних а також і християнських принципів, навіть якщо учасники руху на словах заперечували їх. У практичній діяльності навіть найрадикальніших груп ніколи не бракувало пошани щодо формальної освіти, установленого авторитету, права на індивідуальний та громадський вибір»[6].

З цим міркуванням можна погодитися в головному аспекті: зрозуміло, що в доктринальних постулатах ОУН можна знайти елементи згаданих принципів, і це є цілком природнім, бо дистильованих ідеологій не існує. Що ж до визнання права на індивідуальний та громадський вибір, пошани до установленого авторитету чи формальної освіти у «практичній діяльності» ОУН, то очевидно усе це могло існувати лише в тих варіантах, коли це збігалося з ідеалами самої ОУН, в інших випадках організація демонструвала ворожість до інших спрямувань українського руху чи до «відступників» та «фракціонерів», що між іншим, призвело до драматичних розколів, внутрішніх протистоянь та епізодів, які заслужили моральний осуд чільних представників українського суспільства.