Русалонька із 7-В та загублений у часі
- Автор: Павленко Марина
- Серия: Русалонька із 7-В #2
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Русалонька із 7-В та загублений у часі». Краткое содержание книги:
І призів нікому не довелося вручати!
Табір містився на околиці мальовничого села Леськовичі. Тож до пошти далеченько.
Вкидала конверта у скриньку з особливою пильністю.
— У вас, мабуть, є школа мистецтв? — Софійка не була дурна й чудово розуміла, що варто замилити очі хитрій поштарці, яка прикидається, ніби дуже зайнята якимись бандеролями.
Пі? Яка школа мистецтв? У нас і просту школу скоро закриють, бо дітей усе меншає!
А хто ж тоді учора вночі так гарно грав?
— О, доцю, не питай!
А все таки?
— Ой, то, доцю, наш знаменитий...
— Не залякуй дитини! — зненацька втрутилась кухарка. — Не бачиш: воно собі городське, приїхало й поїде. І так худе й щупленьке, а після твоїх балачок зовсім їсти перестане!
Поштарка вмовкла і повернулась до своїх бандеролей.
Зворотним шляхом Софійка скоса позиркувала на обвішану торбами кухарку.
— Допомогти? — просокорила запобігливо.
— Куди тобі щось нести! — зневажливо кинула жінка. Проте дала одну сумку — легшу, з батонами.
Гм, що ж вони приховують? Хоча... для села може бути незвичайною будь-яка гра на форте-п’яно!..
Але ж школа... Чому в ній бракує школярів? У них он у Вишнополі навіть класи переповнені.
— У ваших Леськовичах пропадають діти? — підступила якомога обережніше.
— Хай Господь боронить! Відки ти взяла таку дурню? — аж пригальмувала супутниця.
— Але ж... Он і школу закриватимуть...
— А, ти про це! Закриватимуть, бо люди з села тікають! Роботи путньої нема, село затуркане, до траси далеко!.. Тільки й добра, що чотирикласна школа і цей нещасний табір. А та пащекуха і їх порозгонить!..
Ну, дяка Богові, таки діти не пропадають! Уже легше!
А нічна музика — якби тільки й горя!
4. Ку-ку! Привіт!
Зате на підвечірок подали... вареники! Змилосердилась кухарка! Що то — особисте знайомство!
І все ж у животі зосталась незаповнена порожнеча: метились не з’їдені ще в обід суп і перловка. Бо з трьох вареників — який наїдок?
Бродила таборовим дворищем. Яке тут усе квадратне! Алейки, клумбочки — мов під лінієчку! Над ними — коробочки-корпуси. Мабуть, аби діти краще засвоювали геометричні фігури?
І все ж цікаво, чи дійшов уже лист? Чи пакують уже батьки омріяні ласощі?
Бродила й уявляла, що із замовленого вони покладуть до посилки. Ось тато хоче потішити Софійку пакуночком вафлів. Ось мама переконує, що він зіпсує дитині зуби. Ось дядько Сергій запевняє, що коли в міру, то солодке навіть сприяє натхненню. А Сніжана жартує, що має знайомого стоматолога. Звісно, ніхто не зважає на малого Ростика, який тим часом ухопив цукерку і смокче її разом із обгорткою. Знає Софійка їх усіх як облуплених! Усіх недорогих і рідних!..
Цікаво, а як там... Ні, вона не думає про Вадима! Чи трохи думає? Ну, зовсім трохи: чи, наприклад, помітив, що її немає в місті? Тільки уявити: на прохання покликати Софійку до телефона почує: “А Софійка — в таборі!” Ні, краще так:
“Софійка поїхала на відпочинок!” “Невже? — запитає він. — Чому я про це не знав?” — “Якби ж ти хоч іноді подзвонював їй за останні два тижні!” — сердито скаже мама. А ще ліпше, якщо вона здивується: “Хіба то не через тебе вона щовечора займає телефон, розповідаючи про свої новини? До когось гак жебонить!..” Та коронним номером могли б стати мамині слова: “Можеш подзвонити їй на мобільний!”
Відколи вдома сказали, що комп’ютер — це надто дорого для сімейного бюджету, Софійка, як дочка неегоїстична й ощадлива, почала мріяти про дешевше — мобілку.
У таборі зараз гуртки за інтересами. Софійка ніяк не може визначитися зі своїми інтересами. Що вона вміє? Що любить? Якби клуб любителів читання! Тут, кажуть, є бібліотека, треба якось навідатись. А решта...'Із жахом усвідомлювала, що, мабуть, не має справжніх інтересів. Музика? Що знає у ній, крім семи нот і “Місячної сонати”? Малювання? Мала плани, але сьогоднішній день... Це якби вміти малювати, як ось на цьому малюнку! Засліплена своїм сонячним колом, на нього й уваги не звернула! Хтось із юних малярів постара-а-ався!
На асфальті — аж вихлюпував барвистими хвилями сад. Вдалині — якісь будівлі, а на передньому плані гойдаються, мов живісінькі, голівки пречудових квітів! Невже і крейдою можна так правдоподібно зображати?
Хто ж автор? Це справжній талант!
Перше місце можна 6 і дати!
— Ку-ку! Привіт! — пролунало із-за паркану.
Вслід за вітанням у дірку пролізла рум’яна кучерява дівчинка років дванадцяти.
Раніше Софійці щастило на знайомства із людьми, котрі вилазили переважно з кущів. Дірка в паркані — вже щось новеньке.
— Ти намалюва’? Гарно! — Дівчинка зупинилась поруч із Софійкою над малюнком.
— На жаль, це малював хтось інший...
— Скільки вже тут було тих конкурсів “Літо і дру’ ” — вперше бачу, щоб аж так...
— Ти — з Леськовичів? А хіба місцевим у таборі можна?
— Зі мною вже змири’! Тільки вечір — я вдома повправляюсь і сюди! Вже не одну зміну зустрічаю і проводжу... Не одних друзів... Хочеш, тепер дружитиму з тобо’? Я — Віта.
— Я — Софійка, але...
Хіба так просто можна зробитися друзями?
— О, ти тля’, який симпатичний котик! — підбігла Віта до Софійчиного малюнка.
— Мій!.. — зашарілась дівчинка і вирішила, що дружба нашвидкуруч в окремих випадках таки можлива. Навіть між дівчатами. — То які в нас плани на цей вечір?
5. Річкове диво
Уночі накрапав дощик, і малюнки на асфальті розпливлись барвистими патьоками. Всі журились і бідкались.
Софійка так марно вишукувала на сірому тлі образ коханої Чорнобілки, що навіть перестала думати про “Місячну сонату”. Цієї-бо ночі мелодія знов стелилась над околицями: так само після кількох невдалих початків, так само після невправних школярських гам. Тільки й того, що крізь шум водяних крапель чулася набагато слабше. Хоча, може, то Софійці вже снилось? Потомлені, всі цієї ночі спали справді як на дощ!
Із сумом споглядала залишки вчорашнього квіткового пейзажу.
— Нічого, новий намалюю! — скрушно махнув рукою... вже знайомий з учора опецьок!
— Як? Це ти так гарно малюєш? Аж не віриться! Ну... На перший погляд ти не схожий на художника!
— А на кого схожий?
Не признається ж йому, що схожий швидше на якогось м’ясника, ніж на пейзажиста! Софійка для того надто вихована! Тому обійшлася чемним:
— Хіба що сонце у тебе трішечки кривувате!
— Та-а-а, дрібниці! — скептично зміряв дівчину її ж учорашнім поглядом.
— Але... зажди! Розкажи, як це в тебе виходить. І чому квіти й дерева? Адже тема була — друзі?
— Ти ще не з’ясувала в своєму житті, що саме квіти й дерева і є найвірнішими друзями? — іронічно запитав хлопчина (потім з’ясується, що його звуть Павликом) і пішов геть.
Хм, який... який неввічливий!
Ура! Сьогодні їхній загін іде на річку! Досі нагода поплавати випадала тільки в Половинчику. Та й то, скільки там того Відьминого ставка — старій жабі по коліна! Тутже, кажуть, розкішний ставок!
Софійка бризкалась і пірнала, як навіжена. У-у-ух-х-х, краса! А дно яке — пісочок!.. У-у-ух-х-х, яка приємна водичка!
— Плаваєш, як русалка! — захоплено, аж заздрісно пищали дівчата й вигукували хлопці. Відтоді як Софійка намалювала сонячне коло, вона стала популярною.
Русалка! Щось приємно кольнуло біля серця. Вона ж і є Русалкою! Русалка! Русалонька!..
Цікаво, чи допливла б до того берега?
Ага, допливеш! Алла Іванівна й Андрій Ігорович стояли над водою, мов квочка з півнем, і забороняли плисти навіть до буйків, що низкою червоніли на тлі очерету.