Сповідь відьом

— Цю книгу вже давно ніхто не замовляв. Коли ти повернеш її, треба буде зробити примітку, щоб для неї зробили картонний футляр.

— Може, мені нагадати?

— Не треба. Я вже зробив позначку отут, — Шон постукав себе пучками по голові.

— Напевне, твій розум краще організований, ніж мій, — зазначила я, широко всміхнувшись.

Шон сором’язливо зиркнув на мене і смикнув вузенький аркуш замовлень, але той лишився стирчати між палітуркою та першими сторінками.

— Не хоче вилазити, — прокоментував Шон.

Порушуючи вже звичну тишу в бібліотеці, у моїх вухах раптом зазвучала приглушена розмова.

— Ти чув? — озирнулася я, спантеличена химерними голосами.

— Що чув? — спитав Шон, відриваючи погляд від рукопису.

Мені в око впали рештки позолоти, що виблискували на краях. Та ці тьмяні золотаві поблиски не пояснювали природи того райдужного мерехтіння, що струменіло від сторінок. Я закліпала очима.

— Та так, нічого. То мені здалося. — Із цими словами я підхопила рукопис, і від доторку до палітурки в мою шкіру наче вп’ялися тисячі дрібних голочок. Шон і досі тримав пальцями аркуш замовлень, і тепер ця вузенька смужка паперу легко вислизнула з лещат палітурки. Я притиснула книги підборіддям — і на мене накотилося моторошне відчуття, у якому потонули знайомий бібліотечний запах заструганих олівців та мастики для підлоги.

— Діано, з тобою все гаразд? — стурбовано перепитав Шон.

— Та все нормально. Просто трохи втомилася, — відказала я, відводячи носа подалі від книг, і швидко рушила крізь старовинну, збудовану ще в п’ятнадцятому столітті частину бібліотеки, повз читальні столи єлизаветинської доби з їхніми подряпаними поверхнями. Готичні вікна, між якими розташовувалися ці столи, спрямовували увагу читача догори, на кесонні стелі. Там впадали в око елементи трьох корон університетського герба, написані яскравою фарбою та позолотою, та зображена на ньому розгорнута книга з девізом «Бог — моя просвіта», що постійно нагадував про себе згори.

Тієї п’ятниці моїм єдиним компаньйоном у бібліотеці була американський науковець — Джиліан Чемберлен. Вона викладала класичні мови в коледжі Брін-Мора і більшість свого часу в бібліотеці проводила, переглядаючи папіруси у скляних футлярах. Аби не потрапляти їй на очі, я швидко рушила повз неї, але скрипуча підлога видала мене.

Моя шкіра засвербіла — як завжди, коли одна відьма відчуває на собі погляд іншої відьми.

— Діано? — гукнула вона з півмороку. Я зітхнула від прикрості й зупинилася.

— Привіт, Джиліан. — Раптом мене охопила незбагненна тривога за мій стос манускриптів, тож я вирішила триматися від відьми якомога далі й стала так, щоб вона не бачила моєї ноші.

— Що ти робитимеш на Мабон? — Джиліан не проминала нагоди зупинитися біля мого столика і запропонувати — поки я не поїхала з Оксфорда — скористатися нагодою і зустрітися зі своїми «сестрами». До чаклунського свята на день осіннього рівнодення лишалося кілька днів, і вона дедалі настирливіше робила спроби затягнути мене на оксфордський шабаш відьом.